Читати книгу - "Казки Міста Ф., Кірш Лі"

той день містяни святкують Парасольковий День — з музикою, посмішками і обіймами під барвистим небом.

 

Про Рощу поезії в місті Ф.

 

У місті Ф., серед густої зеленої Рощі, заховалось цілюще Джерело, яке знали всі — від найменшого школярика до найстарішої бабусі з круглими окулярами. З цього джерела починався прозорий Струмок, який, як з'ясувалося, був неабияким поціновувачем поетичних рядків.

Кажуть, що варто тільки наблизитись до струмка з книжкою в руках, як його вода починає дзюрчати трохи інакше — у ритмі вірша. Якщо ж хтось тихо почне декламувати поезію — Струмок стає дзвінкішим, ніби аплодує своїм бризками. А коли ніхто не читає, він сумує і навіть здається трохи каламутніє.

Однак, він ніколи не припиняє текти — навіть у непогоду, коли злива шмагає листя і небо гуде, Струмок все одно щось муркоче — то рядки з вірша про весну, то про осінь, а іноді й вигадує власні рими, які можна вловити лише серцем.

Люди полюбляють приходити до Рощі, щоб ділитися з ним віршами. Діти — своїми першими римами, закохані — рядками про ніжність, літні люди — про спогади. І, звісно ж, всі п’ють воду з джерела — бо вона, кажуть, лікує не лише тіло, а й душу.

З часом біля Струмка з’явилась Поетична лавка, де залишають зошити з віршами для читання. А сам Струмок, мов справжній поет, шепоче на вухо листю: «Поезія — це вода, тільки для душі».

 

Кінотеатр з Великою мрією

 

У самому серці міста Ф., серед старовинних ліхтарів і затишних кав’ярень, захований у місцевому Палаці культури стоїть невеличкий кінотеатр, який усі називають просто — Ф-Сінема. Зовні він скромний: кілька сходинок, вивіска з білими літерами, що світяться у темряві, та запах попкорну, який вабить перехожих. Але всередині… всередині живе величезна мрія.

Цей кінотеатр давно мріє стати справжнім Театром. Не просто залом з екраном, а місцем, де лунає живий голос актора, де шелестять куліси, а завіса підіймається, відкриваючи чарівний світ драми, комедії, фантазії. Він мріє про дерев’яну сцену, софіти, перевтілення і оплески, які котяться хвилею до самого даху.

Вдень Кінотеатр слухняно крутить фільми — старі й нові, документальні й казкові. Але вночі, коли останній глядач іде додому, він засинає і бачить сни. І в тих снах він — справжній театр. Йому аплодують, його герої плачуть і сміються, його декорації перетворюються на міста й лісові галявини, а він сам — живий, як ніколи.

Іноді, коли ніч особливо тиха, і вітер несе запах жасмину, хтось може почути, як зсередини Кінотеатру лунає приглушений голос:

— Роль готова. Завіса! — і здається, на мить екран ніби блимає не світлом, а сценічною тінню.

Жителі міста Ф. люблять свій Кінотеатр. І хто знає — можливо, колись на його дверях з’явиться нова табличка: «Міський Театр Кіно і Мрії». А до того часу він тихо мріє і чекає на свій зоряний момент.

 

Далі буде історія про місто Ф., де раніш зовсім не було вуличних художників, але  з'явився один, потім другий, третій, юні та старі, перестали соромитися та вийшли на пленери. Вулиці, дерева та будинки зраділи їм та стали виглядати ще краще, бо ж їх малюють!

 

Місто Ф. і художники, що розмалювали простір

 

Колись у місті Ф. було тихо вранці — лише тіні дерев, шелест листя й перший аромат кави.

Але ось одного ранку на центральному сквері з’явився перший художник — молодий хлопець із мольбертом, вицвілою панамкою і очима, що бачили красу в кожному відблиску сонця.

Він малював лавочку, яку зазвичай ніхто не помічав, але на полотні вона виглядала як трон у королівському саду.

Це побачив ще один художник — старший чоловік із довгою сивою бородою та коробкою акварелі. Потім підійшла дівчина-підліток з фломастерами.

А потім ще одна бабуся з кольоровими олівцями. Їх ставало більше — на площах, у парках, навіть на дахах і трамвайних зупинках. Художники вийшли на пленер.

І сталося диво: місто зраділо. Дерева стали рівніше, тротуари чистіше, будинки — ніби випростались, щоб їх краще було видно з мольбертів.

Навіть ліхтарі світили тепліше, щоб художники могли працювати довше.

Проходячи повз, люди зупинялися, захоплено дивилися і казали:

— Яка краса! Це ж наша вулиця! Невже вона така гарна?

Художники розмалювали не тільки полотно — вони розфарбували саме бачення міста. Його барви заграли яскравіше, бо тепер місто Ф. бачило себе очима тих, хто закоханий у кожен його куточок.

І відтоді кожна весна в місті починається не тільки з пташиних пісень, а й з шелесту пензлів та клацання палітри.

А на фасаді ратуші з'явився напис:

 «Мистецтво — це серце міста».

 

Місто Ф. і два вокзали

 

У місті Ф. довго стояв Старий залізничний Вокзал — величний, із арковими вікнами, башточкою з годинником і скрипучими дерев’яними лавами в очікувальній залі. Він пам’ятав інші епохи, інші обличчя, поїзди з паром, довгі прощання, сльози і обійми. Навіть стіни його дихали історією — легким шумом коліс по рейках, голосами носіїв, ароматами кави і дорожнього пилу.

Але прийшов час. Вокзал постарів, став трішки крихким, як пожовкле листя восени. І з’явився Новий Вокзал — просторий, світлий, з ескалаторами, електронним табло, металевим блиском та запахом новизни.

Новий Вокзал старався: зустрічав поїзди, привітно світився ввечері, був зручним і тихим. Але щось у ньому було сумне. Він часом ловив себе на тому, що дивиться у бік, де колись стояв Старий. І вночі, в порожнечі, йому здавалося, що чує:

— "Не хвилюйся, молодший брате… Я теж колись був новим. Ми всі з’являємось і зникаємо. Важливо — що залишаємо по собі. Я залишив спогади. А ти — даруй нові. Не забувай: зміни — це не кінець, а продовження іншого."

Ці слова вкарбувались десь у підлогу Нового Вокзалу. І він почав посміхатись частіше — своїм пасажирам, своїм поїздам, новим історіям. Іноді він бачив, як старі люди показували онукам старі фото: "Ось тут був Вокзал, ми сюди приїжджали…" — і Новий Вокзал ніжно вслухався.

А там, де був Старий, залишився сквер з лавами, і невелика бронзова табличка з написом:

— «Місце, де колись було перше прощання і перша зустріч».

І отак щем перетворився на спокій. І навіть легку радість. Бо все, що з любов’ю збудовано — живе в пам’яті назавжди.

До речі, там ще стоїть пам’ятник паротягу з Вагоном Пам’яті, але то завсім інша історія…

 

Місто Ф. і Великий повітряний океан

 

У місті Ф. на Останній дзвоник кожного року зранку повітря наповнюється хвилюванням і щастям. Учні в ошатних формах тримають у руках різнокольорові повітряні кульки — червоні, сині, жовті, фіолетові, з побажаннями,