Читати книгу - "Згубний ліс, Дмитро Деркаченко"

05

Для ночівлі скитальник обрав місце, вільне від людських кісток. Розчистив від гілля й трави, викопав ножем неглибоку яму й заходився чаклувати над багаттям – кресалом висікати вогонь. Сухе листя швидко зайнялося, і незабаром мандрівник сидів біля затишної ватри, притулившись до стовбура великого дерева. Каптур він скинув, голову закинув, заплющив очі й про щось думав. Здавалося, його зовсім не турбували загрози, що таїлися в лісі. За день він подолав довгий шлях, практично не зупинявся, і зараз насолоджувався заслуженим відпочинком, якщо у Згубному лісі взагалі можливий безпечний спочин.

Вже цілком стемніло. Одноманітні звуки, до яких мандрівник призвичаївся і майже не помічав, ставали пронизливіше і сильніше. Вечірнє прохолодне повітря залишалося таким же важким, як і вдень, зате посилилися запахи. Небо, вочевидь, ясне, місячне й зоряне, ховалося за рясним листям, тому в ліс, під шатро дерев, не світло не потрапляло. Усюди панувала непроглядна темінь, і єдиним джерелом світла був лише самотній вогник невеличкого багаття. Полум’я освітлювало мізерний простір навколо себе, і за пару кроків від нього поставала стіна суцільної темряви.

Скитальника пітьма не бентежила. Він ліниво годував вогонь сухими гілками, час від часу діставав з торбинки горіхи, трощив їх, здіймаючи різкі й майже оглушливі звуки, які розносилися лісом, та з’їдав. Якщо мандрівника до цього якимось дивом не помітили зловісні мешканці лісу, то зараз хрускіт горіхів робив його видимим у цій густій темряві.

Але нічого не відбувалося. Ніхто не виринав з пітьми, щоб провчити зухвалого шукача пригод. Схоже, ліс чекав, поки стомлений одинак пригріється біля вогнища й засне. Власне, ця мить наближалася. Після горіхів чоловіка хилило до сну. Він вже не підтримував полум’я, а тільки дивився на вогняно-мідні фігурки, що постійно змінювали форми, танцюючи по розжареним гілкам. Фігурок ставало все менше, та й самі вони зменшувалися, поки зовсім не зникли. Лише червоне вугілля, яке майже не давало світла, мерехтіло, ледь чутно потріскувало й заколисувало.

Повіки мандрівника тремтіли, опираючись сну, але повільно заплющувалися. Ось настала та мить, коли сон майже здолав одинака, але перед тим, як зануритися у світ сновидінь, він вловив ясну думку. От і все, це дуже просто: гості Згубного лісу помирають без мук і страждань. Лише варто заплющити очі, віддатися сну – і смерть безболісно вкраде душу з тіла, залишивши його тліти під деревами.

Ця думка промайнула й одразу потонула серед сонму інших, і вже було не відрізнити чи то думки, чи неясні образи перших марень-сновидь. Дрімота остаточно заволоділа мандрівником: тіло відпружилося, голова впала на груди, руки безсило лягли на землю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍