Читати книгу - "Акваріум"

аби забути її вигляд, і постійно розмовляв сам із собою — щоб не чути її, якщо вона раптом набереться сміливості або відчаю і заговорить до мене.

Це стало неабиякою забавою — позбавлятися її. Мої нерви виявилися набагато міцнішими за нерви цієї жінки. Не минуло й тижня, як я почав відчувати, що, перебуваючи поряд зі мною, вона миттєво вкривалася важкими краплями поту, і в тиші, яка наставала в перерві між її вдихами (а видихала вона неодмінно беззвучно), можна було почути, як вона від безсилля скрегоче зубами і важко ковтає слину. Декілька разів мене це все доводило, і я знову бив її, щоразу після побиття почуваючись чимдалі краще, навіть помолоділим, особливо в ті щасливі хвилини, коли вона нарешті виповзала за двері і залишала мене наодинці із собою.

Неймовірне задоволення мені давали нічні вистави, які я про себе називав «війнушками». Коли мені важко було заснути, а за вікном скаженів вітер, я вдягав старий військовий костюм, що знайшов його у шафах, брав пластмасовий іграшковий автомат і, виносячи з носака двері в її занедбану спальню, до дверей якої в нормальному стані мені б і на думку не спало близько підійти, голосно і агресивно цитував Генріха Гейне в оригіналі.

Жінка в ліжку, прокидаючись стабільно на другому рядкові, перелякано розплющувала очі і, усвідомивши, що в її спальні прямо посеред ночі стоїть військовий з автоматом, щось різко й злобно гавкаючи по-німецьки, впадала у справжню паніку. Вона миттю забувала всю свою набуту під час життя в столиці російськомовність, через яку ми раніше часто лаялись. Потужним вихором збожеволілої пам’яті цю жінку відносило за кільканадцять років до її народження, можливо, в попередню реінкарнацію, де злі німецькі пси підіймали її із без того неспокійної постілі ударами важких черевиків, де її ґвалтували, різали, розстрілювали, палили заживо.

І зараз вона, падаючи на коліна, голосила по-українськи, благаючи не чіпати її або хоча б не вбивати як свиню. Я ж тільки реготав у відповідь і продовжував кричати на неї німецькою, поки не доводив до суцільних ридань, крізь які не проривалося жодного її слова. Після цього я тихо виходив з кімнати і довго стояв у коридорі, слухаючи, як вона спочатку боязко, ніби чекаючи на повернення жахіття, заспокоюється, як декілька разів, все ще боячись, підходить до дверей, не наважуючись навіть визирнути, як потім вона довго крутиться в ліжку і мучиться від страху заплющити нарешті очі…»

Здуріти можна, а в цьому Шенколюку жив актор! Одразу видно людину із тонкою душевною організацією, — замість того, щоб просто завалити нікому не потрібну і не помітну стару шкапу, він її доводить до божевілля. Напевно, за її рахунок він набирався сили, я знаю таких людей. І що мене, слабкого і доброго, лякає — такі ось жорстокі і збочені екземпляри завжди, без жодних винятків, опиняються в ролі тих, кого поважають, слухають і бояться. Бояться насамперед через те, що ніколи не знаєш, чого від такого чекати — дружньої щирої поради чи дула у себе в роті як жарту, а, може, навіть і не жарту.

«…о, так! Ці вистави були незабутніми, сповненими її приниження і моєї сили. З часом я став залежним від них. Це ж як наркотик! Викиди адреналіну вставляють навіть краще за кокаїн, і залежність розвивається швидше і непомітніше, бо адреналінові дози не заборонені, і тому ніхто не боїться підсісти на це. Нелегко і тоскно буде тому, хто з необачності своєї навчиться отримувати задоволення від подібних драматизацій. Життя поза ними стане по-справжньому сірим і порожнім.

Отак і мені було — тоскно. Наприкінці зими ці вистави повторювалися мало не щодня, аж доти, поки дружина зовсім не злягла і лежала вже, майже не рухаючись. Коли я увірвався до неї вночі і вдруге поспіль вона ніяк не зреагувала на Гейне, виголошеного в зачахле повітря кімнати громовим, командним тоном фюрера, окрім як ледве чутним проханням, щоб я перестав нарешті дуркувати, — ось тоді я зрозумів, що вона остаточно вичерпала себе для мене, і треба цьому класти край.

Цей день настав наприкінці лютого — пам’ятаю як зараз. Жінка третій день лежала в іншому кінці будинку, а я від самого ранку сидів в улюбленій своїй кімнаті, в улюбленому своєму великому кріслі, утупившись очима в «Злочин і покарання» Достоєвського, і спокійно обдумував, якої смерті вона заслуговує.

Не те, щоб мені хотілось полегшити її страждання чи щось таке, ні. За весь цей час я так огрубів і так збайдужів конкретно до неї, що мене абсолютно не гребло, чи буде вона мучитись. Єдине, чого я хотів, — це витиснути з її знищення якусь розвагу для себе, наостанок, як прощальний подарунок ніжному, закоханому чоловікові. Я прокручував у голові десятки варіантів, і жоден із них мене не влаштовував. Всі вони були рівноцінними, бо я чітко, немов на слайдах, бачив, як це все має відбутись і як все виглядатиме в останню мить. Очевидність відомих способів знищувала всю інтригу, про жодну розвагу тут навіть мови бути не могло, і це мене пригнічувало. Мимоволі думки занесли мене в минуле, я став порпатися у спогадах, як те роблять бомжі в сміттєвих контейнерах біля великих торговельних центрів в надії видобути звідти щось вартісне.

І ось пам’ять ясно і чітко повернула мене на три з половиною роки назад, в осінній день, коли наш здичавілий і песимістичний колектив науково-дослідного інституту вирушив грабувати рідні лабораторії. Перед очима стояла непримітна валізка із акуратно складеними ампулами з прозорою рідиною. Пам’ятаю, тоді я заніс її на горище і залишив до кращих часів. Я поняття не мав, що воно таке в тій валізі, але, виходячи зі специфіки місця, де я працював, міг уявити, що то хитромудра, поморочена і педантично дозована чиїмись дбайливими руками смертоносна сполука. Ну що ж — у всякому разі варто спробувати, хай це навіть і звичайна вода чи спирт. Я нічого не втрачав і нікуди не поспішав, тому міг не боятися випадкової невдачі. Залишалося тільки знайти валізку і дістати з аптечки шприца.

Ближче до вечора я все-таки знайшов її під купою лахміття нагорі. Замки холодно клацнули, і мені відкрилося чорне нутро кейса, наповнене ампулами, як паща акули — зубами. Якийсь час я просто дивився на них, водячи свічкою над валізою, придивлявся та навіть принюхувався, але крізь скло жоден запах не пробивався. Тоді я обережно, щоб не поранитися, взяв одну з них і  відламав пальцями горлечко. Рідина була абсолютно без запаху і без кольору, на вигляд нагадувала воду. Єдине, що було незвичного, — коли я втягував її, вона входила повільно, бо була трохи маслянистою і густішою за звичайну воду. Я трохи помилувався рідиною у тілі шприца, яке вона заповнила собою повністю, — було відчуття, що кількість речовини чітко розрахована під п’ятикубовий впорскувач, жодна крапля не залишиться невикористаною! І ця математична точність тішила мене, як малу дитину, серце стрибало, наче в передчутті чудернацького атракціону, і не терпілося вже почати…»

Я слухав його, сидячи на підлозі і боячись пропустити бодай слово, навіть забувши, що в разі потреби я можу просто відмотати касету назад. Мені не вірилося, що він убив свою дружину просто заради розваги. Я слухав касету всього двадцять хвилин, але встиг звикнути до них обох — і до жорстокого егоїстичного Шенколюка, і до його забитої і забутої дружини, і мені просто не вірилось, що я зараз не вимкну магнітофон, а продовжу слухати, і ось-ось, буквально за кілька хвилин, почую, як він вбивав її, цей самозакоханий мудак Шенколюк. Не вірилося, що я почую це в деталях. І що буде це не якась схвильована оповідь, а звичайна бездушна і холодна статистика, — наскільки глибоко голка увійшла в тіло, скільки тривали її судоми, скільки залишалася теплою її шкіра.

Не витримавши, я підхопився і вимкнув магнітофон. Треба було розвіятись, треба було щось робити, було гидко від одного лиш уявлення, що може відбутися далі! Наступні півгодини я провів у душі, змиваючи бруд, який, як мені здавалося, густим слизом вкриває все моє тіло.

Голос Шенколюка сидів усередині мене, став внутрішнім моїм голосом, не давав спокою, вимагав знову увімкнути і слухати плівку, дзвенів, вібрував у голові, і від цього голосу мене всього трусило так, що я ніяк не міг заспокоїтись. Насилу відмившись, я зробив спробу опанувати себе, зварив каву, трішки перекусив, закурив і рішуче натиснув на play. Шенколюк знову заполонив собою всю кімнату. Після того як він майже довірив мені свою