Читати книгу - "Акваріум"

таємницю, я став відчувати його присутність і раз за разом озирався, сподіваючись побачити його то у дверях, то біля вікна. Тепер важко було повірити, що цей божевільний існує лише у вигляді голосу, записаного на плівку, бо відчувався він набагато яскравіше і гостріше…

«… я пробирався до її спальні найкоротшими шляхами. Від збудження та передчуття мені забивало подих, і відтягувати цей солодкий момент мені вже було понад силу. Двері до кімнати скрипіли так, що могли розбудити і мертвого, але дружина навіть не поворухнулась. Вона лежала на спині, гучно дихала, і в місячному світлі, яке лилося на неї через порожній квадрат вікна, нагадувала величезного чорного жука. Я навіть подумав, що, коли б їй конче треба було зараз підвестися з ліжка, вона би не змогла цього зробити — так вона просіла під власною вагою, такою стала безпорадною і жалюгідною. Ця жінка зазнала разючого перетворення за виснажливі роки нашого спільного життя.

Я сів коло неї і довго дивився в спотворене передчасною старістю обличчя. Мушу визнати, на якусь секунду мені стало шкода її. Тим паче, що колись давно я неймовірно сильно її любив, і не було нічого, що я не міг би зробити, щоб викликати її усмішку.

Вона задихала частіше, очевидно, переглядаючи якісь свої хворі сновидіння, губи рухалися, говорячи до когось. З мене в якусь мить вивітрило всі сентименти, я взяв її руку своєю, холодною, розвернув долонею вгору і, швидко знайшовши товсту й набухлу вену, на кілька секунд перетиснув її пальцем. Потім узяв шприц, голка легко пробила спочатку шкіру, а потім — стінки судини, я натиснув на поршень великим пальцем, і за три секунди рідина опинилася в її крові…»

Чорт забирай! Він все-таки зробив це?! Я до останнього не вірив, що йому стане сили і жорстокості вбити безпорадну і до того ж близьку людину! Але він це зробив. Мені не вірилося, що я слухаю це і що мені цікаво чути, що буде далі!

«…я й сам не помітив, як все-таки вичавив із себе в густе нічне повітря щось типу ’’прощай, кохана, до зустрічі…’’ Тоді я подумав, що зробив усе, що мав би зробити. Розлігся у кріслі напроти неї і приготувався спостерігати, що буде далі.

Коли я діставав з неї голку, то вуста її задрижали, всмоктуючи в себе небуття, очі на мить широко розчахнулись, а зіниці, стрімко збільшуючись, наче нафтові плями на поверхні моря, ставали такими великими, як це взагалі було можливо. Після цього подих дружини ставав дедалі тихішим, а пульс згасав під пальцями, які я тримав на її ще теплій шкірі. Схоже було, що вона просто засинає, відстраждавши своє, і мені — тому, що хотів якихось розваг, — стало нудно і соромно за те, що я впорснув їй якусь безпонтову фігню, ніяку навіть не отруту, нічого подібного. Я дав їй померти і не міг повірити, що відпустив її так спокійно.

Я мовчав, слухав, як на віконні рами падає сніг, дивився на її тіло і вже подумував про те, як би краще його позбутися. Примруживши очі, я мугикав якусь пісеньку і думав. Так минуло хвилини чотири, може, п’ять. Коли я розплющив очі, то мені здалося, що тіло жінки зменшилося в розмірах. Спершу я вирішив, що в мене галюцинації через утому і погане освітлення, але, на мій подив, її тіло продовжувалося зменшуватися.

Серце знову радісно забилося, я став на коліна біля її ліжка і дивився, як здоровенна гора м’яса і жиру перетворюється спочатку на вдвічі меншу гору, потім стає розміром з п’ятнадцятилітню дівчинку, потім продовжує зменшуватися до розмірів ляльки. А вже тоді її стає зовсім не видно за всіма тими старими безрозмірними речами, що мала на собі моя дружина в той неземний момент, коли я ввів їй у кров цей розчин! І ось, коли уже навіть маленька людська фігурка остаточно сховалася під лахміттям, я взяв її одяг і став обережно витрушувати на ліжко. За декілька секунд на світлий прямокутник простирадла випало щось невеличке, я відкинув старі речі вбік і, швидко взявши це «щось» у долоні, став розглядати, підійшовши до вікна. Ніч була місячна, надворі було багато снігу, тому розгледів і зрозумів усе я майже відразу. Можеш вірити мені, можеш не вірити — я тримав у себе на долоні свою дружину. Це була вона, от тільки в дуже зменшеному вигляді, — десь розміром із коробочку сірників від маківки до п’яток, якщо кинути на око. Вона, вочевидь, була непритомною, бо не рухалася, тільки груди і живіт її продовжували здійматись, коли легені впускали і випускали повітря…»

Вона спала! Вона навіть не прокинулася, поки все це відбувалося,  — отак її вимучив цей звір! З одного боку, мені стало неймовірно радісно, що вона не вмерла, принаймні зараз, а з іншого — мене жахнула ситуація, в якій вона опинилась. Жахнула тому, що я не можу собі уявити чогось гіршого за зміну обставин явно не на твою користь, та ще й без твого відома і без жодної можливості опору. Тобто лягаєш спати нормальною середньостатистичною людиною у своїй квартирі, у своєму теплому ліжку, куп­леному в кредит, а прокидаєшся або з лезом під кадиком, або жебраком на вулиці, або ще щось подібне.

Я про те, що я боюсь несподіванок, якщо вони ще й неприємні — вони мене доводять до довгого і важкого ступору. Власне, я підозрюю, що в кожній адекватній людині живе страх подібних карколомних перевтілень і зламів, і насамперед тому, що це все б’є по її потребах, можливостях, самооцінці та амбіціях. Причому, що більшої кількості осіб стосуються такі катаклізми, то важче потім долаються наслідки.

Я легко уявляю собі людину, яка може швидко і безболісно впоратися зі своїми невдачами. Слюсар Петро, бізнесмен Володя чи продавчиня Наталка переживають власну життєву драму і весь біль від неї максимум за десять років, — після цього пам’ять просто втомлюється відшуковувати болючі моменти в їхньому минулому. Та й взагалі, людський вік і без того занадто короткий, якщо розглядати його в глобальному контексті, отже, спрацьовують якісь механізми самозахисту, і одного ранку чорнила, якими ти описував те погане, що з тобою відбувається, закінчуються — і перед тобою опиняється чистий аркуш паперу.

Але уявити тисячу людей, які одними темпами, не заважаючи і не випереджаючи одне одного, із розумінням та підтримкою видряпуються зі спільної ями, я не можу. Боротьба зі зневірою груповою важча, аніж подолання зневіри персональної, і історія має тому безліч прикладів.

Я знайомий приблизно із десятком осіб, які одного разу, а інколи й не одного, прогорівши, починали власне життя з нуля. Тоді вони, переживши якийсь період особистої реабілітації, не тільки досягали попереднього свого рівня, але й, загартовані життєвими драмами, підіймалися ще вище. Набагато рідше таке стається із родинами, зовсім рідко — з містами й цілими народами.

Троянці так і не вичухалися після всім відомої подлянки у вигляді коня від данайців, невдовзі після цього злили війну, а згодом і взагалі поринули в небуття. Рим­ським керманичам і в жахливих снах не могло наснитися те, що відбувалося мало не півтисячоліття на їхніх неозорих територіях після того, як упродовж відносно нетривалого часу Римська імперія впала під ударами безжальних і немитих варварів. Західна Європа довго оговтувалася від такого удару, очищаючись кров’ю, вогнем та релігійними істеріями. Власне, як і Східна, яка, як ми бачимо, перегорнувши кількасот сторінок підручника з історії, скинувши зі свого загривку кривавих синів Золотої Орди, отямитися не могла так само довго.

Останній приклад — звісно ж, зненацька для його мешканців зниклий з мапи Радянський Союз. Шенколюк говорив про це, і він зі своєю маніакальною безпосередністю навів дуже влучний опис того, що відбулось. Він казав, що в один день все зламалося, розсипалося, розпалося на окривавлені, ще теплі шматки, і відразу ж почало гнити. Як точно, чи не так? Можна залишити за дужками те, що Союз, якщо дивитись на речі прямо і неупереджено, був просто-таки монстром Франкенштейна посеред державних утворень, зібраний і зшитий грубими білими нитками, що він від перших хвилин свого існування, не усвідомлюючи свого потворства, перся у всі відчинені і зачинені двері, викликаючи то страх, то огиду, а найчастіше — усе разом взяте… так ось, можна це залишити за дужками, можна собі уявити, що з плином часу якісь частини його справді зрослися і почали жити і функціонувати, що все стало звичним, до всього притерпілися. А потім у якийсь момент з’ясовується, що це все була просто фікція, збіг обставин, ілюзія,