Читати книгу - "Вибрані романи"

саме вам ми завдячуємо цивілізацією. І жінкам. Бо хіба жінка — це не ще одна одомашнена тварина? І якби не було жінок, то чи були б чоловіки чоловіками? Ох, Орфею, скоро прийде та, що вижене тебе з дому!»

І він пригорнув його до грудей, і собака, який, здавалося й справді плакав, почав лизати йому бороду.

Розділ двадцять дев’ятий

Усе вже було приготовлено до весілля. Ауґусто хотів, аби воно було стриманим і скромним, але вона, його майбутня дружина, ніби віддавала перевагу чомусь більш пишному й шумному.

В міру того, як наближалася ця дата, наречений палко домагався, щоб йому були дозволені певні вольнощі й поблажки, проте вона, Евхенія, поводилася ще стриманіше.

— Але ж за кілька днів ми належатимемо одне одному, Евхеніє!

— Саме тому. Треба, щоби ми вже почали шанувати один одного.

— Шанувати... Шанувати... Пошана виключає пестощі.

— Це тобі так здається... Чоловік завжди залишається чоловіком!

Й Ауґусто помічав у ній щось дивне, щось силуване. Кілька разів йому здалося, ніби вона уникає його поглядів. І він пригадував свою матір, свою бідолашну матір, і те, як вона мріяла, щоб її син добре одружився. І тепер, коли все наближалася дата його одруження з Евхенією, йому все більше боліло те, що Маурісіо забрав у нього Росаріо, як він сам йому розповів. Він відчував ревнощі, ревнощі шалені і лють на себе за те, що втратив таку нагоду і так зганьбив себе перед дівчиною. «Тепер вони сміються обоє з мене, — казав собі він, — а він особливо, тому що накинув мені Евхенію й забрав у мене Росаріо». І не раз у нього з’являлося шалене бажання скасувати свою домовленість із Евхенією й повернутися до Росаріо, відбивши її в Маурісіо.

— А що сталося з тією дівчиною, з Росаріо? — запитала його Евхенія за кілька днів до весілля.

— Навіщо ти нагадуєш мені про неї?

— Ну, якщо тобі не хочеться згадувати про неї, то можеш не відповідати.

— Ні... ні... але...

— Адже одного разу вона урвала наше побачення... Ти не довідувався про неї? — і подивилася на нього поглядом, який пронизує наскрізь.

— Ні-ні, я не довідувався про неї.

— Хто тепер підкоряє її або вже підкорив на цю годину? — і, відвівши погляд від Ауґусто, втупила його кудись у далечінь.

Крізь свідомість нареченого табуном пробігли дивні передчуття. «Видається, вона щось знає», — сказав він собі, а тоді голосно запитав:

— Тобі щось відомо?

— Мені? — запитала вона, вдаючи байдужість, і знову перевівши погляд на нього.

Між двома витала тінь таємниці.

— Я думала, ти про неї забув...

— Але чому з такою наполегливістю ти мені нагадуєш про цю... дівчину?

— Звідки я знаю... Бо, якщо ми змінимо тему розмови, то мені цікаво, що відбувається з чоловіком, коли хтось інший викрадає в нього жінку, яку він хотів мати своєю, й забирає її собі?

Ауґусто бухнула до голови кров, коли він про це почув. Йому захотілося вибігти звідси, податися на пошуки Росаріо, здобути її, повернутися з нею до Евхенії і сказати їй: «Ось вона, вона належить мені, а не твоєму Маурісіо!»

Залишалося три дні до весілля. Ауґусто вийшов із дому нареченої замисленим. Уночі він майже не міг спати.

А наступного ранку, щойно прокинувся, до його кімнати увійшла Лідувіна.

— Ось лист для вас, сеньйорито. Його щойно принесли. Мені здається, він від сеньйорити Евхенії...

— Лист? Від неї? Від неї лист? Залиш його тут і йди геть!

Лідувіна вийшла. Ауґусто почав тремтіти. Дивна тривога опанувала його серце. Він згадав про Росаріо, потім про Маурісіо. Але не хотів доторкатися до листа. Він із жахом дивився на конверт. Підвівся з ліжка, вмився, одягся, попросив сніданок, відразу проковтнувши його. «Ні-ні, я не хочу читати його тут», — сказав він собі. Вийшов із дому, пішов до найближчої церкви, і там, серед багатьох парафіян, що слухали Месу, відкрив листа. «Тут я зможу стримати себе, — сказав собі він, — бо я не знаю, що мені скаже серце». А в листі мовилося:

«Шановний Ауґусто!

Коли ти прочитаєш ці рядки, я буду з Маурісіо в дорозі до села, де той одержав роботу завдяки твоїй доброті, а моя рента разом із його платнею дозволить нам жити в певному достатку. Я не прошу, щоби ти мене простив, бо якби ми одружилися, то, думаю, незабаром ти переконався б у тому, що ні я не принесла б тобі щастя, а ще менше приніс би мені його ти. Коли ти заспокоїшся після першого хвилювання, я напишу тобі, щоби пояснити, чому я зробила цей крок і в такий спосіб. Маурісіо хотів, аби ми втекли з ним у день шлюбу, після того, як вийдемо з церкви; але його план був надто складним і здався мені до того ж непотрібною жорстокістю. І як я вже тобі казала за іншої нагоди, сподіваюся, що ми залишимося друзями.

Твоя подруга.

Евхенія Домінґо дель Арко.»

«Р. S. Росаріо з нами не їде. Вона залишається тут, і ти зможеш утішитися з нею».

Ауґусто впав на лаву, приголомшений і розбитий. За короткий час упав навколішки і почав молитися.

Коли він вийшов із церкви, йому здавалося, що він був спокійним, але то був жахливий спокій, від якого його обличчя пашіло жаром. Він попрямував до будинку Евхенії, де знайшов нещасних дядька й тітку, опанованих жахом. Племінниця листом попередила їх про свій намір і ще вчора ввечері покинула дім. Парочка сіла на потяг, який відходив уночі, незабаром після останнього побачення Ауґусто зі своєю нареченою.

— І що ми робитимемо тепер? — запитала донья Ермелінда.

— А що ми можемо зробити, крім як змиритися, — відповів Ауґусто.

— Це вчинок негідний, — вигукнув дон Фермін. — Такі речі не можна залишити без належного покарання!

— І це ви, доне Ферміне, ви анархіст?..

— А як я можу подивитись на цю подію? Так не роблять. Не можна так обманювати чоловіка!

— Іншого вона не обманула! — холодно зауважив Ауґусто й після того, як це сказав, вжахнувся тій холодності, з якою прозвучали його слова.