Читати книгу - "Вибрані романи"

я не набридав їй анітрохи.

— Я маю на кого послатися.

— Відтоді, як вона попрощалася зі мною, і добре зробила, що попрощалася, бо я не той чоловік, який їй потрібен, я намагався втішити себе, як міг, від цього нещастя й поставився з пошаною до її рішення. І якщо вона розповіла вам щось інше...

— Я прошу вас більше не згадувати про ту, яка має стати моєю дружиною, і тим більше не натякати, ніби вона бодай у чомусь відступила від істини. Утішайтеся, як зможете, і дайте нам спокій.

— Ви маєте слушність. Я дуже вдячний вам обом за ту послугу, яку ви мені зробили, знайшовши для мене те місце, яке ви для мене знайшли. Я служитиму на тій посаді й знайду собі якусь розраду. Зокрема, я вже подружився з однією дівчиною...

— А яке мені до цього діло, кабальєро?

— Бо мені здається, ви повинні її знати...

— Як? Звідки? Ви, певно, жартуєте?..

— Ні... ні... Це така собі Росаріо, яка працює в майстерні прасування і яка, мені здається, приносить вам замовлення.

Ауґусто зблід... «Чи він знає про все?» — запитав себе він, і це збентежило його ще більше, ніж попередня підозра про те, що цей чоловік знає про Евхенію те, чого він не знає. Але він швидко опанував себе й вигукнув:

— То ви прийшли до мене, щоби розповісти мені про це?

— Мені здається, — сказав Маурісіо, так ніби не чув його вигуку, — що нам, зневаженим, має бути дозволено втішити одне одного.

— Але що ви хочете цим сказати, чоловіче, що ви хочете цим сказати? — й Ауґусто подумав, чи такими сильними були його почуття до Росаріо, що він міг би задушити цього чоловіка.

— Не хвилюйтеся так, доне Ауґусто, не хвилюйтеся так! Я не хочу сказати нічого, крім того, що я сказав. Жінка, про яку ви не хочете, щоб я згадував, зневажила мене, прогнала мене, і я зустрів цю бідолашну дівчину, яку зневажив інший, і...

Ауґусто не міг далі стримуватися; він спочатку зблід, потім спалахнув, підвівся, схопив Маурісіо за обидві руки, підняв його й кинув на канапу, вельми туманно уявляючи, що він робить, так, ніби хотів схопити його за горло. Й тоді, опинившись на канапі, Маурісіо сказав йому з великою холоднокровністю:

— А зараз подивіться, доне Ауґусто, в мої зіниці, й ви побачите, яка ви дитина...

Бідолашний дон Ауґусто мав таке відчуття, ніби він розплавився. Принаймні вся сила витекла з його рук, кімната почала затягуватися туманом, очі вже нічого не бачили й він подумав: «Я бачу сон?» — а тоді побачив Маурісіо, який уже стояв на ногах перед ним і дивився на нього з лукавою посмішкою.

— О, доне Ауґусто, нічого не сталося, нічого не сталося! Даруйте мені цей спалах.... я навіть не знаю, що зі мною було... не уявляю собі І дякую, дякую, дякую, ще раз дякую! Дякую їй і вам! Прощайте!

Щойно Маурісіо пішов, як Ауґусто покликав Лідувіну.

— Скажи, Лідувіно, хто тут зі мною був?

— Молодик.

— На кого він був схожий?

— Вам справді треба, щоб я його описала?

— А справді тут хтось зі мною був?

— Сеньйорито!

— Ні... ні... присягнися мені, що тут був зі мною молодик і мав ті ознаки, які ти мені опишеш... високий, русявий, чи не так? Із вусами, більше повний, аніж худий, з орлиним носом... Він тут був?

— З вами все гаразд, доне Ауґусто?

— Це був не сон?

— Ми ж не заснули обоє?

— Ні-ні, нам не могло обом водночас приснитися одне й те саме. І якщо не одна людина щось бачила, то це не може бути сном.

— Та заспокойтеся ви вже! Це справді був той молодик, про якого ви говорите.

— І що він сказав, коли виходив?

— Коли він виходив, то зі мною не розмовляв... І я не бачила, як він виходив...

— А ти знаєш, хто він такий, Лідувіно?

— Так, знаю. Він був нареченим вашої...

— Так, годі. А тепер чий він наречений?

— Це було би знати надто багато про нього.

— Ви, жінки, знаєте дуже багато про те, чого вам не треба знати...

— Так, а натомість часто не знаємо того, що нам треба знати.

— Тоді, гаразд, скажи мені правду, Лідувіно. Ти не знаєш, із ким нині кохається цей... суб’єкт?

— Ні, але можу здогадатися.

— Як?

— З того, що ви говорите.

— Ну, то гаразд, поклич тепер Домінґо.

— Навіщо?

— Щоб з’ясувати, чи я досі сплю, чи ні й чи ти справді Лідувіна, його дружина, чи...

— А якщо Домінґо також спить і бачить сон? Але я думаю, є ліпший спосіб.

— Який?

— Нехай прийде Орфей.

— Ти маєш рацію. Цей не спить і снів не бачить!

Незабаром після того, як вийшла Лідувіна, увійшов пес.

«Підійди-но сюди, Орфею, — сказав його господар, — підійди! Бідолаха! Як мало днів тобі залишилося жити зі мною! Вона не хоче мати тебе в домі. І куди я тебе прожену? Що з тобою станеться без мене? Ти можеш навіть померти, я знаю! Лише собака здатний померти, коли його розлучать із господарем. А я був більше, ніж твоїм господарем, я був твоїм батьком, твоїм богом! Вона не хоче мати тебе в домі; тебе заберуть од мене! Невже ти, символ вірності, заважатимеш їй у домі? Хто його знає... Можливо, собака розуміє найпотаємніші думки людей, із якими живе, хоч і мовчить... А я мушу одружитися, не маю іншої ради, як одружитися... Бо якщо я не одружуся, то ніколи не вийду зі сну. Я повинен прокинутися.

Але чого ти так дивишся на мене, Орфею? Здається, що ти плачеш без сліз!.. Може, ти хочеш щось мені сказати? Я бачу: ти страждаєш тому, що не наділений даром слова. Я надто поквапно вирішив, що ти не бачиш снів. А ти бачиш мене уві сні, Орфею. Хіба люди є людьми не тому, що існують собаки, коти, коні, бики й вівці — тварини всякого різновиду, а надто домашні? Якби не було домашніх тварин, на яких можна перекласти тягар тваринності життя, хіба людина прийшла б до людськості? Якби людина не приручила коня, хіба половина нашого родоводу не їздила б верхи на другій половині? Атож,