Читати книгу - "Гроші. Ч 1. Сизий світанок"

коли на вулиці гупали салюти і петарди, а їй здавалося, що вони розриваються прямо біля ліжка, під подушкою, падають на неї зі стелі, і гупають, гупають, гупають прямо в голові, в самому мозку. Наче навіжену, у ті дні переслідувала її одна дурна думка, від якої ніяк не могла відкараскатися – Іван мав щодо Нового року певні забобони, які, якщо їх скоротити до одного речення, виглядають так: як Новий рік зустрінеш, так його і проживеш. І от тепер вона зустрічала Новий рік сама-одна в лікарняній палаті, зі страшенним головним болем, із постійним відчуттям страху, що ось зараз відкриються двері і в палату зайде «Беркут» і потягне її, таку немічну і слабку, кудись у підвал, – і ніхто про це не дізнається.

Іван, звісно, приїхав із Москви наступного ж дня, але Саші видавалося, що краще б він там залишався ще на тиждень, щоб не муляв очі. Зараз він мало нагадував того чоловіка, що довіряв своїй дружині в усьому, вірив у її щасливу зірку. Навпаки, Іван приїхав настільки переляканий, що ладен був здувати пушинки з неї і більше нікуди не відпускати, хоча й чудово розумів, що то неможливо. Але Сашу натомість маніакально турбувала в чоловікові навіть не це, а його затятість до Нового року: як зустрінеш, так і проживеш, як зустрінеш – так і проживеш, начебто те, що сталося, те, що вона зараз не за святковим столом, а у лікарні, руйнувало якісь підвалини їхніх родинних стосунків. Звісно, Саша розуміла, яка то все маячня, але та маячня реально турбувала її, підминаючи під себе всі інші думки і почуття.

Як не дивно, але залишатися чоловікові на ніч із Сашею в палаті заборонили. Славко і товариші потурбувалися, щоб її поклали в досить дорогу приватну клініку, проте тут їй були явно не раді. «Через неї – самі проблеми!» – якось почула вона з коридору незадоволений голос лікаря. Так, шуму навколо її побиття здійнялося дуже багато. Нарешті Саша стала знаменитістю – про неї писали і говорили всі провідні медіа країни. До неї постійно хтось хотів зайти: то журналісти, то політики, і через це виникали перманентні скандали, бо пускати нікого не хотіли, і не стільки через стан здоров’я Саші, скільки через те, що керівництво клініки не хотіло, щоб назва медичного закладу муляла око владі в новинах. Звісно, за Сашу заплатили гроші, і її не могли тепер ось так просто викинути на вулицю, проте могли демонструвати свою зневагу іншим чином.

Вона ж реагувала на такі натяки дуже нестримано, травма давалася взнаки, дівчина майже не контролювала свої емоції, отже конфліктувала з медсестрами і лікарями за будь-яких дрібниць, що одужання, звісно ж, не наближало. Апогею конфлікт досяг, коли до Саші прийшли кілька послів іноземних держав, яких також не пропустили, зате керівництво клініки вимагало, щоб вона написала заяву, що відмовляється від візиту і не хоче бачити ніяких іноземних послів. Звісно, навіть директор клініки не міг би взяти на себе відповідальність за такі дії – по суті, зчинити міжнародний скандал, тобто треба було розуміти, що від Хазяїна за Сашею тепер ретельно наглядали і перевіряли, наскільки вона скорилася долі і чи буде надалі боротися, чи, може, нарешті вгамується і заляже десь вдома на дно, доки все не стихне?

Звісно, лікарів із бажанням отримати папір про відмову від зустрічі з дипломатами Саша конкретно послала. Ну, так і сказала… Дипломати прийшли – поговорили і пішли, а лікарі і Саша залишилися в лікарні співіснувати далі. Щоправда, ненадовго, чому вона страшенно зраділа, бо то була справжня мука – лежати там на самоті і чекати, поки за тобою прийдуть. Останніми днями вона навіть почала боятися уколів – думала, що введуть щось таке, від чого не прокинеться…

Три тижні свят після лікарні Саша провела вдома разом із чоловіком і малим. Фізично почувалася значно краще, лише сильно болів ніс. А от психологічно… Психологічно вона відчувала, що не готова тепер до прямих протистоянь, що той жахливий біль, який пронизував її, хоча і зник, але і досі підсвідомо панує над нею. Від цього вона часто панікувала, особливо, коли поруч із будинком проїжджала машина, і світло пробивалося в кімнату крізь щільно зсунуті фіранки. Хотілося накритися з головою, заховатися під ковдрою. Так вона і робила. А поруч важко дихав Іван і говорив правильні і ніжні слова, а у ліжечку поруч сопів малий, і Саша думала, що більше ніколи – ви чуєте? Ніколи! – не вийде на вулицю, тим більше, на Майдан. Бо там починалося пекло.

20

Реальність поверталася поступово, разом із новинами. Саша лежала і втикала в мобільний телефон, гортала сторінки новин, вишукувала найважливіше. Вона наче бігла по коридору, відштовхуючись від стін – інформаційних повідомлень, інше її мало цікавило. Фізичний біль минав, натомість підступав біль зовсім інший. 22 січня, на День Соборності, Майдан завмер у жаху й ненависті – убили Сергія Нігояна. Молодого, красивого хлопця, що любив вірші Тараса Шевченка. Його родина виїхала з Нагірного Карабаху, втекла від війни. І от тепер він знайшов смерть тут, на головному майдані країни, що стала йому другою Батьківщиною і за незалежність якої він вийшов боротися. Дізнавшись про смерть Нігояна, Саша ридала, не могла себе стримати навіть перед малим – тепер їй викрилося нарешті, що таких смертей буде багато, що Нігоян – лише перша жертва.

Спочатку поодинокі вбивства, викрадення людей, жорстокі побиття – владна команда працювала на залякування, на нагнітання. Люди трималися до останнього, але відкриті силові зіткнення з правоохоронцями і насилля дуже швидко стали буденним життям Майдану, точніше, вулиці Грушевського, де точилося жорстке протистояння. Там палали шини, літали «коктейлі Молотова» і бруківка, там стріляли по майданівцям гумовими кулями і картеччю, кидали в них світло-шумові гранати. В протистояння втягувалися все нові й нові люди, стало незатишно в регіонах. На Майдані стали гинути люди, їх стали викрадати – «Беркут» і внутрішні війська вели, здається, вже свою, окрему війну проти тих, хто стояв напроти них. Проте Хазяїн не втручався і мовчазливо підтримував все, що відбувалося. Мирне врегулювання не входило в його плани.

На фоні того, що відбувалося на Майдані, якесь там побиття тепер видавалося незначною подією, навіть не злочином, а так, пригодою, начебто хтось вкрав пиріжок після того, як пограбували банк. Звісно, Саша відчувала прикрість через те, з одного боку, вона прагнула помсти, справедливості, з іншого