Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

то лише їм так здалося), голос вихопився на високі й чисті ноти й узявся виводити отаку пісню:

Гей! Гей! Веселись! Гей! Гей! Дорогенька!

Вітер легко летить, а за ним шпаченько.

Унизу під Горбом хтось, мов сонце, сяє,

Хтось на сходах чека прохолоди з гаю,

То моя паняночка, донька рідна Річки,

Наче вербонька гнучка, чиста, як водичка.

Старий Бомбадил лілії несе їй,

Стриб-скік, додому йде. Гей, пісні веселі!

Гей! Гей! Веселись! Веселися ще й радій,

Золотинко, Золотинко, ясний скарбе мій!

Вербочоловіче, корені сховай!

Том зараз поспіша. Вечір-бо криє гай.

Том знов додому йде, лілії несе він.

Гей! Гей! Веселись! Пісеньки веселі!

Фродо та Сем стояли мов зачаровані. Вітрові забило дух. Листя знову тихо звисало з нерухомого гілля. Пісня залунала вдруге — ще гучніше, а тоді раптом, підскакуючи і пританцьовуючи на стежині, над очеретами з’явився старий поношений капелюх із високою верхівкою та довгим блакитним пером, увіткнутим за стрічку. Після чергового підстрибу та оберту капелюха перед гобітами вигулькнув чоловік — так їм принаймні здалося. Порівняно з гобітом він усе-таки був надто великий і важкий, зате як для представника Великого Народу — не надто високий. Але галасу зчиняв аж занадто, тупаючи товстими ногами у великих жовтих чоботях і продираючись крізь траву, немов корова, яка суне на водопій. Він мав блакитну куртку і довгу коричневу бороду; очі його теж були блакитні та ясні, а обличчя — червоне, мов достигле яблуко, ще й із розсипом сотні зморщечок сміху. В руках у нього на великому листку, ніби на таці, лежав букет водяних лілій.

— Допоможіть! — закричали Фродо та Сем, біжучи до нього з розпростертими руками.

— Тпру! А тпру! Стоять на місці! — закричав старий, виставляючи вперед руку, і вони відразу спинились як укопані. — Ну, малі мої друзяки, поспішати — людям сміх, і куди мчиш ти і ти, сопучи, мов міх і міх? Що за лихо тут зчинилось? Знаєте, кого ви стріли? Я-бо Том Бомбадил. Що у вас тут за халепа, хутко розкажіте! Том теперка поспіша. Та глядіть мені уважно — лілій не стопчіте!

— Верба полонила моїх друзів! — на одному диханні викрикнув Фродо.

— Пана Мері затиснуло у тріщині! — зойкнув Сем.

— Що? — вигукнув Том Бомбадил, високо підскочивши. — Старий Вербочоловік? І це все, гадаю? Ну, цьому зарадить можна. Я мелодійку для нього превеселу знаю. Ах ти ж сивий старий Вербочоловіче! Заморожу все нутро — тільки не послухай. І коріння відспіваю. І вітри накличу, й листя, й гілля позриваю. Ах ти ж сивий старий Вербочоловіче!

Обережно поклавши лілії на траву, він побіг до дерева. Побачив ступні Мері, які досі стриміли з кори,— решту його тіла вже затягло ще глибше всередину, — Том приклав губи до тріщини й узявся тихо в неї співати. Слів розібрати було годі, та Мері, вочевидь, полегшало. Він почав брикати ногами. Тоді Том відскочив і, зламавши навислу гілку, цвьохнув нею стовбур.

— Випускай їх, старий Вербочоловіче! — сказав він. — Що ти взяв і оце тут собі надумав? Спать годиться тобі. Воду пий! Землю їж! Вглиб-углиб проростай! Засинай! Бомбадила слухай!

Тоді схопив Мері за ступні й витягнув його з тріщини, яка несподівано розширилася.

Пролунав тріск деревини — й відкрилася друга шпарина, і звідти вискочив Піпін — так ніби йому дали добрячого копняка. Потім обидві тріщини, голосно репнувши, швидко зімкнулися. Дерево задрижало від кореня до верхівки, і запала цілковита тиша.

— Дякуємо! — сказали гобіти один по одному.

А Том Бомбадил зайшовся сміхом.

— Ну, гаразд-бо, мої друзі-малята! — мовив він, нахилившись так, аби бачити їхні обличчя. — Ви підете зі мною до мойого дому! Там стоять на столах і вершки жовтющі, і медові стільники, й білий хліб із маслом. Золотинка от-от до вечері кликне. При столі слова рікою — нагомонимося. А тепер біжіть за мною, нумо, гайда, хлопці!

З тими словами Том підняв свої лілії, а тоді поманив гобітів помахом руки й підстрибом пішов на схід, пританцьовуючи стежкою та горланячи свої нісенітниці.

Надто здивовані й надто втішені, щоби розмовляти, гобіти щодуху подалися за ним. Але духу в них було таки замало. Невдовзі Том зникнув у них із очей, а його спів чимраз даленів і стихав. Аж раптом його голос знову долинув до них гучним галайканням.

Підстрибом, мої малі, вверх по Верболозці!

Том попереду біжить, гарні в нього гості.

Сонце вже сіда — темно, як в печері.

Та як нічка прийде, відчиню я двері,

З-за вікон потече ясно-жовте світло.

Не лякайтеся верби, вільхового віття!

Геть, коріння і гілки! Скрізь Том проведе вас.

Гей, там! Веселись! Хата Тома жде вас!

Потому гобіти вже нічого не чули. Сонце майже відразу сховалося за деревами позаду них. Вони думали про скісне вечірнє світло, що мерехтить на водах ріки Брендівинної, про вікна Цапограда, які о цій порі запалюються сотнями вогнів. Довкола них лягли велетенські тіні; стовбури та гілки дерев чорно й загрозливо нависали над стежкою. Білі тумани почали підніматись і клубочитися над поверхнею ріки, зачіплятися за коріння дерев, які росли біля неї. Та і з ґрунту під ногами здіймалася темна пара, змішуючись зі сутінками, що швидко наступали.

Не збиватися зі стежки стало важко, гобіти страшенно втомилися. Їхні ноги ніби налилися свинцем. Дивний скрадливий шум ширився кущами й очеретами обабіч від них, а якби котрийсь із мандрівників звів погляд до тьмяного неба, то побачив би чудернацькі скривлені та ґулясті обличчя, які темніли на тлі сутінків і злостиво витріщалися на них із високого берега та з країв лісу. Подорожнім почало ввижатися, що цілий цей край — нереальний, що вони продираються крізь якийсь лиховісний сон, із якого неможливо прокинутися.

Щойно вони відчули, що їхні ноги от-от перестануть рухатися зовсім, як помітили, що земля під ними ледь вивищується. Вода почала шуміти. Бризки біло переливались у темряві над тим місцем, де ріка перетворювалася на невеликий водоспад. Там дерева раптом закінчились, а тумани розтанули десь позаду. Гобіти виступили з Лісу на розлогу трав’янисту луку, що розкинулася перед ними. Ріка, тепер мала та прудка, весело стрибнула їм назустріч, поблискуючи де-не-де у світлі зірок, які вже палахкотіли на небі.

Трава під ногами була гладенька і низька, ніби її підстригли чи поголили. Дерева на узліссі хтось попідрізав і впорядкував, наче живопліт. Добре помітна стежка бігла