Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

тріпотіло на тлі яскравого неба, осліпило гобіта, він гепнувся на землю і, де впав, там і вклався на траву.

Мері та Піпін прочвалали трохи далі й умостилися, спершись спинами на стовбур верби. Великі її тріщини широко зяяли, мовби запрошуючи їх увійти досередини, а саме дерево тим часом хиталось і скрипіло. Гобіти дивились угору на сіро-жовте листя, що плавно гойдалося проти світла і співало. Вони заплющили очі, і їм причулося, ніби вони майже розбирають слова, прохолодні слова: щось про воду та про сон. І, піддавшись чарам, обоє міцно заснули біля підніжжя великої сірої верби.

Фродо якийсь час лежав і боровся зі сном, який от-от мав здолати його, потому, доклавши неабияких зусиль, таки переміг дрімоту й підвівся на ноги. Якась непереборна сила потягнула його до прохолодної води.

— Зачекай на мене, Семе, — пробурмотів він. — Мушу на хвильку змочити ноги.

Напівпритомний, він поплентався вперед до зверненого до ріки боку дерева, де величезне звивисте коріння вростало в потік, схоже на молодих драконів, котрі повитягували шиї, щоби попити. Фродо осідлав одного з них і занурив розпашілі ноги у прохолодну брунатну воду — а тоді раптом також заснув, спершись спиною на дерево.

Сем сів, почухав голову і позіхнув так, ніби відкрив вхід до якоїсь печери. Він був стурбований. День добігав кінця, тож ця раптова сонливість здавалася йому неприродною.

— Тут річ не тільки в сонці й у теплому повітрі, — пробурмотів він сам до себе. — Не подобається мені це розлоге велике дерево. Я йому не довіряю. Тільки послухайте, як присипляє його спів! Ні, так не годиться!

Сем із натугою підвівся і пошкандибав подивитися, як там їхні поні. Виявилося, що двоє з них уже далеченько забрели, та щойно він устиг їх спіймати й підвести до інших, то почув два звуки: один гучний, а другий тихий, але дуже виразний. Перший скидався на плюскіт води, в яку впало щось важке; другий нагадував клацання замка, коли двері зачиняють нишком і швидко.

Він помчав назад до ріки. Фродо лежав у воді поблизу берега, велетенський корінь наповз на нього і притискав його донизу, а Фродо навіть не чинив опору. Сем одразу ж ухопив друга за камізельку і витягнув із-під кореня, а потому насилу виволік на берег. Той майже відразу очуняв, пирхнув і почав відкашлюватися.

— Знаєш, Семе, — сказав за якусь мить, — те кляте дерево кинуло мене! Я відчув це. Великий корінь просто обкрутив мене і пожбурив у воду!

— По-моєму, тобі це наверзлося, пане Фродо, — відповів Сем. — Не варто сідати в таких місцях, коли почуваєшся сонним.

— А що з іншими? — запитав Фродо. — Цікаво, які сни наснилися їм.

Вони пішли до протилежного боку дерева, і тоді Сем зрозумів, що означало те клацання, яке він почув. Піпін зник! Тріщина, біля якої він примостився, стулилася, не залишивши по собі й шпаринки. А Мері також утрапив у пастку: ще одна тріщина зімкнулася довкола його стану, — ноги стирчали зовні, а решта тіла була всередині темного отвору, краї якого стиснулися, як лещата.

Фродо та Сем спершу стукали по стовбуру дерева там, де був Піпін. Потім узялися безтямно роздирати щелепи тріщини, яка поглинула горопашного Мері. Та все було марно.

— Яке паскудство! — несамовито скрикнув Фродо. — Навіщо ми взагалі заходили до цього жахливого Лісу? От би нам знов опинитись у Струмковій Улоговині!

Він щосили копнув дерево, не дбаючи про власну ногу. Ледь помітний дрож побіг від окорінка до гілок; листя шурхотіло та перешіптувалось, але цього разу так, ніби хтось далекий тихо сміявся.

— Серед наших речей часом не знайдеться сокири, га, пане Фродо? — запитав Сем.

— Я прихопив сокирку для рубання хмизу на вогнище, — сказав той. — Але з неї користі буде мало.

— Зажди-но хвилинку! — скрикнув Сем, якому слово «вогнище» підкинуло несподівану думку. — Можемо дещо утнути з вогнем!

— Авжеж, можемо, — відповів Фродо зі сумнівом у голосі. — Можемо успішно підсмажити Піпіна живцем усередині цього дерева.

— Можемо для початку спробувати зашкодити тому дереву чи бодай налякати його вогнем, — люто відказав Сем. — Якщо воно їх не відпустить, то я звалю цю вербу, навіть якщо мені доведеться перегризти її зубами.

Він побіг до поні й хутко повернувся з двома трутівницями та сокиркою.

Гобіти хутко назбирали сухої трави, листя і шматочків кори, поскладали на купу поламані галузки та порубані гілки. А потім приволокли все це до стовбура з найдальшого від в’язнів боку дерева. Щойно Сем викресав іскру на деревину, суха трава спалахнула, зайнялося полум’я, і пішов дим. Галузки потріскували. Дрібні язички вогню лизали суху шорсткувату кору старого дерева та припалювали її. Верба задвигтіла. Листя, здавалося, шипіло над головами гобітів од болю та гніву. Мері голосно заверещав, а зі самого нутра дерева залунало приглушене Піпінове волання.

— Загасіть його! Загасіть його! — кричав Мері. — Воно роздере мене надвоє, якщо ви цього не зробите. Так воно каже!

— Хто? Що? — і собі закричав Фродо, поспішно перебігаючи до протилежного боку верби.

— Загасіть його! Загасіть його! — благав Мері.

Вербове гілля почало несамовито розгойдуватися.

Двом гобітам здалося, що раптом зірвався вітер і полинув навсібіч до гілок інших дерев навкруги, мовби вони кинули камінь у тиху дрімоту цієї річкової долини й пустили брижі гніву, які побігли цілим Лісом. Сем збив ногою невисокий вогонь і затоптав іскри. Натомість Фродо, абсолютно не уявляючи, навіщо так чинить чи на що сподівається, почав бігати вздовж стежки, гукаючи: Допоможіть! Допоможіть! Допоможіть! Він сам ледве чув власний пронизливий голос, який зносило вдалину вербовим вітром і приглушувало шурхотом листя, щойно слова вилітали гобітові з рота. Фродо був у розпачі: збитий із пантелику, знетямлений.

Раптом він нашорошив вуха. Йому відповіли! Може, то тільки причулося, та відповідь долинала зі стежки позаду, яка ховалася десь глибоко в Лісі. Фродо обернувся і прислухався, й незабаром сумнівів уже не було: хтось співав пісню. Глибокий радісний голос безтурботно і щасливо наспівував, але спів той не мав жодного сенсу:

Бім-бом! Тірлі-бом! Тірлі-бом-било!

Тірлі-бом! Гопки-цьом! Гей, миле діло!

Том Бом, любий Том, Том Бомбадило!

Почасти з надією, почасти боячись якоїсь нової небезпеки, вже обидва — Фродо та Сем — непорушно завмерли. Зненацька, ніби нанизавши довгий разок нісенітних слів (чи