Читати книгу - "Драконяча відьма, Настуся Соловейко"

Даная

Коли кроки драконоборця затихли – не одразу зрозуміла, що перестала мерзнути. Мені навіть жарко стало і я зняла хутряний плащ.

– Я нікудишній помічник Даная, – раптово тихо проговорив Черепус – навіть відчепити цього покидька від тебе не міг.

– Сумніваюся, щоб хтось інший зміг, Черепус. Не бери до серця. – покачала головою – Дивно, ти відчуваєш як тут тепло?

– Ага, це каміння – ніколи про таке не чув.

– Чудернацький цей Бладар, звідки у них їжа в такому кліматі? Ти бачив скільки риби було на ринку?

– Цілком можливо – підземні ріки, ти ж помітила ті червоні гори.

Я кивнула.

– Може, та хіба на такій промерзлій землі щось спроможне рости?

– Вочевидь, росте. Або ж вони знайшли якийсь спосіб, як от це каміння.

Роззирнувшись, побачила маленький умивальник. Вмившись і розстеливши на підлозі плащ, вляглась. Холодний притулився до мого боку.

Я була така втомлена і знесилена, що майже одразу заснула.

Прокинулася від того, що мене хтось уважно розглядає. Відкривши очі не одразу зрозуміла де я, і що за чоловік стоїть у дверному отворі.

– Яка мила картина, відьма і її вірний прислужник! Не вистачає тільки мітли й казана. – насмішкувато проговорив Айван.

Я здивовано розглядала драконоборця.

Без бороди він здавався молодшим. Повні губи кривилися в усмішці. Вогняне волосся акуратно підстрижене. На ньому була чорна сорочка із якоїсь легкої тканини, такий же темний, наче ніч, оксамитовий дублет, розшитий золотими й срібними нитками. Чорні штани щільно обтягували стегна і довгі ноги. Завершували образ високі чоботи із незнайомої мені шкіри.

Переді мною стояв не Леон, якого я придумала, не драконоборець, що тягнув мене сюди на спині Дейніда. Переді мною стояв Лерд клану красних драконоборців.

Холодний, впевнений в собі й жорстокий.

Його погляд ковзнув вниз і прослідкувавши за ним, побачила, що сукня задралась під час сну майже до середини стегна. Схопивши спідницю я натягнула її так низько, як змогла.

– Думаю, для сором'язливості вже трохи запізно, – проговорив чоловік – ходімо. Тебе це теж стосується нежить!

Ми йшли вздовж вузьких коридорів і цього разу, я змогла хоч трохи роздивитися все навколо. Темні стіни були прикрашені дорогими гобеленами й картинами, на підлозі м'які пухнасті килими. Меблі здебільшого у темно-червоних тонах. Високі вітражні круглі вікна змальовували сцени битв з чорними Дранами.

Я навіть зупинилася, коли мій погляд зачепився за вітраж, що зображував високого чоловіка. Половина його волосся була чорною, а половина червоною. Очі теж були різні – одне жовте одне зелене. В одній руці він тримав голову Драна, а в іншій – голову жінки із довгим чорним волоссям. Не складно було здогадатись, що то могла бути тільки відьма.

– Ти йдеш? – гаркнув драконоборець –  Я не збираюсь чекати на тебе весь день.

Відірвавши погляд від вікна, я поспішила за Айваном.

Нарешті, ми зупинилися біля кованих дверей.

Відкривши їх, драконоборець глянув на мене і сказав:

– Ваші апартаменти, моя Лердо! Приведи себе в порядок, ввечері я за тобою прийду і ще одне. Ходімо.

Увійшовши слідом за ним до невеличкої світлої кімнати, я неабияк здивувалася.

Айван перехопив мій погляд і вигнувши брови проговорив:

– Ти, певно, очікувала на щось інше, приладдя для тортур?

Я нічого не відповіла роздивляючись все навколо.

Ліжко, вкрите пухнастою ковдрою, білий килим на підлозі, велике вікно і шафа. Та раптово, мій погляд зачепився за клітку, що висіла на товстому ланцюгу.

– Що це? – спитала напружено.

– Твій новий дім, Даная, тобі не подобається? Можу повернути вас назад. – запропонував глузливо.

– Ти чудово розумієш про що я! – вигукнула.

– Аааа, то, ти про клітку. Це для нежиті. Давай, будь хорошим песиком і лізь всередину. – його губи посміхалися, та погляд був холодним наче червона земля по якій ми їхали сюди.

– Ні! – скрикнула я.

– Даная, мені здавалося, ми вже порозумілися, щодо твоїх відмов. – проговорив Айван повільно наближаючись до мене.

– Не трудись, драконоборець! – почула я голос Холодного.

Він злетів і усівся в клітку. Чоловік закрив дверцята і провернувши ключ в замку, сховав його у себе в кишені.

– Ось так. Бачиш – зовсім не складно. І ніхто не постраждав. Скажи спасибі, що я його просто не вбив. Ще не вистачало, щоб по замку нежить літала.

Я вперто стисла губи й повернулася спиною до драконоборця.

– Де мої речі?

– Ти про ту жахливу сукню і затріпану білизну? Я наказав спалити. В моєму замку так не ходять.

– А мені плювати, як ходять у твоєму замку, Айване! – я різко повернулася до нього.

– Вибір у тебе, люба, не великий, або будеш гола ходити, або в тому, що тобі дадуть.

– Ти ненормальний!

– Справді? Можливо, трохи. Та якщо ти сподіваєшся, що я поверну тобі Гримуар й ритуальний ніж, то ненормальна ти. Так, Даная, я його бачив у твоїй сумці. Знайшов у потаємній кишені. Тож, скажу останній раз, роби, що тобі кажуть і не постраждаєш. Ввечері будь готова.

Він розвернувся і вийшов геть.

– Готова до чого? – спитала я вголос.

Клацання замка стало мені єдиною відповіддю.

І що тепер? В животі забурчало. Ну, звичайно ж! Останній раз ми з Черепусом їли вчора.

– Цікаво, хоч годувати нас збираються? – пробурчав Холодний і я мимоволі розсміялася.

– Я подумала про те саме. Гадаю, померти з голоду мені не дадуть.

Тільки встигла це сказати, почувся шум і двері знову відчинилися.

На порозі стояла пишна жінка із тацею, що ломилася від їжі.

Її карі очі напружено роздивлялися мене, та коли вона перевела погляд на клітку з Черепусом, жінка витягнула вперед вільну руку і розчертила у повітрі символ схожий на трикутник.

– Ректос великий! Захисти! – прошепотіла вона.

Потім знов глянула на мене і ніби зважуючись на щось, все ж таки зробила перший крок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍