Читати книгу - "Казки, Олександр Гребьонкін"

Артур покірно прийняв дари, не ставлячи зайвих питань.

- Зрозумій - більше допомоги ні від кого не буде! Але ще одного помічника я тобі дам.

Горпина Яківна вийшла на поріг і раптом гучно свиснула.

Обтрушуючись від снігу, що сипався з гілок, з’явився величезний вовк, розміром з добре теля.

- Цей залізний вовк буде тобі вірним помічником. Не лякайся його. Своїх він не чіпає. Справа в тому, що без лиж тобі не здолати подальший шлях. Кінь тобі теж ще не годиться, а ось вовк буде в самий раз. Сміливо сідай на нього.

Артур недовірливо підійшов до вовка і помацав його шерсть. Вона була сріблясто-сірого кольору і здавалася металевою. Але на дотик вона була податливою і навіть м'якою. Зеленуваті  вовчі очі спокійно дивилися на хлопчика.

- Не турбуйся, хлопче, тобі буде зручно. Вовк і не таке витримував! Він тобі гарно послужить! Тільки провідник йому потрібен. Так що запускай свою кульку! - проскрипіла стара.

Коли вони вийшли за межі запущеного саду, Артур на мить озирнувся. На тлі білих заметів чорнів дерев'яний дім. На порозі стояли Горпина Яківна, миша Маня і кіт Василь. Вони прощально дивилися вслід.

Розділ 7. Залізний вовк

Ліс ставав все більш дрімучим і таємничим. Вовк біг, минаючи снігові пагорби і яри, по галявинах, занесених хуртовиною, пролізаючи під гілками дерев, перелітаючи через буреломи.

До обіду заметіль розігралася, і гул хуртовини заповнив весь ліс. Артур їхав з заплющеними очима, вчепившись в вовчу шерсть, часом дивлячись на кульку, що летіла попереду і хвилювався - чи витримає вовк? Але велике вовче тіло мчало вперед, тільки біг трохи сповільнився. Шерсть звіра покривалася снігом, і, розуміючи це, Артур робив стоянки, щоб вовк обтрусив шерсть.

До вечора наповзла темінь, хуртовина посилилася, і просуватися вперед було дуже важко.

«Потерпи, скоро будемо відпочивати», - промайнуло в голові у Артура, і він зрозумів, що чує думки вовка, який говорити не міг. Артур зловив кульку рукою і тепер провідником став сам залізний вовк.

Дійсно, незабаром знайшли розколину в скелі. На печеру це було мало схоже, але все ж це був хоч якийсь захист від пронизливого вітру.

Дров з собою було дуже небагато - вистачило лише на те, щоб підігріти їжу, закип'ятити воду.

Піймавши погляд Артура залізний вовк, що мирно лежав біля входу, піднявся.

- Потрібні дрова, - сказав Артур. - Але де їх добути - все навколо занесено снігом? Потрібно знайти байрак, там хмиз...

Вовк повільно повернувся, немовби усвідомивши завдання, і зник у сніговій пелені.

Артур залишився один. Якийсь час він сидів, слухаючи виття вітру, а потім неспокійно виглянув назовні. Вітер трохи заспокоївся, хуга вщухла, але було дуже холодно.

За хмарами світився місяць. Легкі пориви вітру налітали і несли сухий сніг. Було тихо і страшно.

На снігу тут і там застигли сірі тіні. Горіли червоні і зелені вогники. Почулося голодне виття.

«Вовки!», - промайнуло в голові у Артура. Але незабаром сірі тіні зникли, поступившись місцем іншій величезній, чорній. Тінь підходила все ближче, і Артур усвідомив, що це ведмідь.

«Ведмідь - шатун? Але звідки він тут? Зазвичай такі зустрічаються набагато північніше».

Артур читав, що шатуном називають бурого ведмедя, який з тієї чи іншої причини не встиг накопичити достатньої кількості жиру під шкірою і не може спати в барлозі до весни. І цей ведмідь в неспокої бродить по лісу в пошуках їжі. Такий голодний хижак здатний вбити навіть великого лося або кабана, вийти переможцем у поєдинку з озброєним чоловіком. Але тутешній мешканець був незвичайний.

Артур сховався в печері. Коли величезне тіло звіра з'явилося біля входу, він вихопив палаючу головешку з багаття і сунув в хижу пащу. Звір заревів, відступивши, і тоді Артур біля входу палицею Горпини Яківни окреслив магічне коло. Відразу ж межа кола спалахнула вогненною змією, через яку не міг переступити ведмідь. Кілька разів звір намагався перескочити вогняну смугу, але кожен раз обпалювався. Пахло паленою шерстю.

І тут позаду ведмедя пролунав страшний рев. Це повернувся залізний вовк. Він накинувся на ведмедя і став душити його. Через деякий час, хижак, весь поранений залізними зубами, ганебно втік, де, ймовірно, став здобиччю лісових вовків.

Залізний вовк притягнув кілька уламків дерев, яких вистачило для підтримки вогнища.

***

Прогулянка в зимовий ліс стала для Івася вже звичною. Іноді він ходив до лісу з турботливою Сніжаною Павлівною, а інколи його супроводжував слуга, який володів чудесними здібностями.

 Івась з захопленням будував крижані гори і фортеці. Йому допомагав чарівний посох, який йому надав слуга.

Сьогодні Івась вийшов до свого крижаного палацу, щоб обробити його зовнішній вигляд - парадний ганок і козирок над ним.

Він звично взяв посох в руки і приготувався змахнути їм, як раптом йому здалося, що сьогодні щось не так! Щось заважало зайнятися звичною грою.