Читати книгу - "Нова Надія Життя, Немеш Іван"

Розділ 35

 

Серце Еліс закалатало. Вона вдивлялася в спустошену Землю, не вірячи своїм очам. Атмосфера була розірвана, міста — лише обвуглені кістяки, океани зникли, залишивши після себе безжиттєві западини. Але найстрашніше було не це.

Між руїнами щось рухалося.

Чорні силуети, позбавлені чітких контурів, блукали серед уламків, ніби шукаючи щось. Їхні форми постійно змінювалися, вони зливалися один з одним, розтікалися тінями, а потім знову збиралися в окремі постаті.

І тоді один із силуетів повернувся до неї.

Еліс відчула, як її нутро стискається. Це було неможливо. Вона не могла бути там, не могла бути поміченою… Але істота, яка дивилася на неї, знала про її присутність.

— Що це?.. — її голос був хрипким, немов вирваним із самої глибини страху.

Темрява навколо неї знову заворушилася.

“Це може бути.”

— Що може бути?

“Майбутнє.”

У цей момент Еліс зрозуміла, що не просто бачить цю картину — вона її переживає. Холод, що пробирав до кісток, напруженість повітря, навіть слабкий гул, який лунав звідкись здалеку, — усе це було реальним.

Але це не могло бути правдою.

Її рука з силою стиснула важіль управління.

— Цього не буде.

Темрява не відповідала.

Еліс вирішила, що не дасть себе втягнути у цей жах. Вона відвернулася від видіння і, зібравши всі сили, вирвалася з нього.

Свідомість рвонула назад у реальність.

Вона знову була у своєму кріслі. На панелях тьмяно мерехтіли сигнали. Корабель був у бойовій готовності.

Але один із сенсорів продовжував блимати.

Сканування завершено.

Еліс повільно натиснула кнопку перегляду.

Дані, які з’явилися на екрані, охолодили її кров.

Сигнал Тіні — не один.

Їх було декілька.

І вони вже рухалися в її напрямку.

Еліс застигла, вдивляючись у показники сенсорів. Сигнали Тіні не просто рухалися — вони оточували її.

Система відстеження вивела на екран візуалізацію: декілька невідомих об’єктів, які спочатку були розкидані по різних точках, тепер згорталися в одне кільце. Вони ніби чекали… Але на що?

Її мозок гарячково працював. Це могла бути пастка. Їх було надто багато, щоб спробувати прорватися. Якщо вони синхронізовані між собою, то маневри теж не допоможуть.

Єдиний варіант — з’ясувати їхні наміри.

Еліс повільно активувала комунікаційний канал.

— Це капітан Еліс Рейн. Ви стежите за мною. Хто ви такі?

Кілька секунд — тиша.

Потім зв’язок ожив.

Спочатку — шум. Наче шелест тисячі голосів, які говорять одночасно, але слова неможливо розібрати. Потім крізь цей хаос почав проступати один голос. Холодний, нечіткий.

— Ти вийшла за межі.

Еліс стиснула щелепи.

— Я виконую місію. Ви — перешкода?

Тиша.

— Ти — перешкода.

Від цієї відповіді по спині пробіг холод.

Еліс швидко перевела корабель у режим бойової оборони. Щити активовані. Зброя заряджається. Але в ту ж мить світло почало мерехтіти.

Показники енергосистеми пішли врознос.

Відбувалося щось незрозуміле.

І перш ніж вона встигла щось зробити, корабель затремтів, наче його намагалися вирвати з реальності, наче опинився в гігантських невидимих лещатах. Панель управління вибухнула серією аварійних сигналів – сенсори не могли визначити природу впливу, але було очевидно: Тінь щось робила з кораблем.

Еліс спробувала активувати двигуни, але система просто не відповідала.

– Чорт… – прошепотіла вона, швидко переглядаючи альтернативні варіанти дій.

Енергосистема нестабільна. Захисні поля слабшають. Управління реакторами – заблоковано.

Щось проникало всередину.

В ту ж мить голос знову прорізався в ефірі.

– Ти не повинна була сюди потрапити.

Звук більше не здавався просто механічним. У ньому було… щось людське.

Еліс напружилася.

– Ви намагаєтесь мене знищити?

– Ти вже знищена.

І раптом світло згасло повністю.

Корабель занурився в абсолютну темряву.

Тільки важке дихання Еліс порушувало гнітючу тишу.

Вона стиснула пальці на пульті керування, намагаючись зберегти контроль над ситуацією.

І тоді…

На головному екрані повільно почало з’являтися зображення.

Спершу — хаос з ламаних ліній і спотворених символів. Потім — обличчя.

Чужорідне, нечітке, ніби вирізане з темряви.

Воно дивилося прямо на неї.

Еліс завмерла, серце гупало в грудях, мов сигнал тривоги. Обличчя на екрані було… неправильним. Занадто розмитим, ніби його зібрали з уламків спогадів, які ніколи не належали їй. Очі — глибокі порожнечі, що поглинали світло.

– Ти не повинна була сюди потрапити.

Той самий голос. Тепер він звучав інакше, глибше, майже… присутньо.

– Хто ви? – запитала Еліс, намагаючись зберігати холоднокровність.

Зображення змінилося. Тіньові фігури, силуети, що пульсували в такт її власному серцебиттю.

– Ми – те, що було забуте. Ми – те, що повертається.

Еліс відчула, як холод пробирається під шкіру. Це було більше, ніж просто повідомлення. Це було проникнення.

– Ви переслідували мене. Ви хотіли контакту?

Тиша.

На екрані змінилося зображення. Її власний корабель. Але не тут. Десь іще. Пошкоджений. Покинутий.

– Що це? – голос її звучав глухо.

– Це кінець твого шляху.

І тут світло в рубці спалахнуло.

Всі системи почали перезавантажуватись.

Еліс різко розвернулася до панелі керування. Двигуни знову працювали. Сенсори відновили роботу. Але Тінь… зникла.

Жодного сигналу.

Жодного натяку на її присутність.

Наче нічого й не було.

Еліс судомно вдихнула, вдивляючись у порожнечу за вікном. Космос знову став безмовним, але тиша більше не здавалася їй нейтральною. Вона була очікувальною.

Всі системи корабля перезавантажилися, але щось змінилося. Навіть у звичних показниках щось здавалося неправильним.

Вона швидко пробіглася поглядом по сенсорах. Поле щитів стабільне. Двигуни працюють. Жодних пошкоджень.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍