Читати книгу - "Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер"

–Хочеш я піду з тобою?– спитав Адам.

Скарлет всміхнулась йому. Вона не могла встати з підлоги, ноги ковзали і не тримали її вагу. Адам і Патрик простягнули їй руки, підхопивши за лікті. Поставивши дівчину на ноги, вони переглянулись.

–Ти маєш піти туди, Скарлет.– уважно поглянувши на неї, сказав Патрик.–Якщо ти цього не зробиш – симуляція просто змусить тебе зробити це пізніше. Ти не втечеш.

–Он як? Закладемось?– криво всміхнулась вона.

Кутики Патрикових вуст смикнулись. Вона повернулась до дверей. Тривога немов змій, скручувалась в кільця біля її ніг, готуючись до нападу.

Вона простягнула руку, щоб відчинити двері, але пальці затремтіли.

–Я допоможу!– взявшись за ручку, сказав Адам.

–Не треба, хмаринко.– сказала вона, глянувши на нього і пом’якшила голос.– Серйозно, я вдячна, але не треба мені допомагати.

Вона відчинила двері і зробила крок. Але страх, що холодив їй живіт був ознакою того, що дівчина має намір знову накивати п’ятами. Тож кинувши останній погляд на хлопців, вона кивнула Патрику і…Побігла геть з кімнати.

–Не спиняй її.– Патрик виставив руку перед Адамом, що вже бив копитом, щоб наздогнати дівчину.–Це її бій. Вона має сама приймати рішення. Якщо вона не готова – ми не змусимо її.

Лишивши хлопців позаду, за скляною стінкою, вона раптом спинилась, розуміючи, що не може дихати. Вона не могла зробити жодного вдиху, немов щось тримало її легені. Її голова поверталась на всі боки, в пошуку порятунку. Адам намагався відчинити двері, та нічого не виходило. Її пальці впивалися в одяг, гострі довгі нігті дряпали шию, в намаганні повернути потік повітря. Вона тремтіла, всім тілом прокочувались судоми. Її розпашіле обличчя пульсувало від нестачі кисню. Скарлет почала знімати з себе куртку, намагалась зайняти зручну позу, щоб вдихнути, але нічого не виходило. Очі сльозились, утворюючи туман в полі зору, кров гупала у вухах так сильно, що їх позакладало. Вона чула кожен удар власного серця, він роздавався у грудях, мов механізм, що от-от вибухне. Раптом горло запекло від страшенного бажання прочистити легені. Скарлет з силою змусила себе вдихнути і не встигла зрадіти, як видихнула глибоким низьким кашлем, від якого її почало нудити. Кожен спазм виривався з її грудей з неконтрольованою силою, він ставав агресивним, невпинним. Кожен судомний вдих викликав шалений біль у грудях, що ніби постріл, закінчувався десь під лопатками. Кашель не спинявся, а тоді її горло, рот та ніс почали набиратись водою. Скарлет захлиналась нею, паніка захопила її розум разом з чітким усвідомленням – те, що відбувається з нею ненормально і вона не здатна цього змінити. Як це можливо? Шок вкрив її тіло голками, пощипуючи всюди. Вона помирає, прямо зараз вона помирає. Ця думка не йшла їй з голови, змушуючи тремтіти. Кашель був нестерпним, все горло роздирало від потоку води, що раз по раз вивергався з неї. Вся підлога була в калюжах прозорої води, її чоботи, навіть нижня частина штанів. Води було забагато, і вона не могла спинити кашель. Груди роздирало від болю, сльози стікали її обличчям, вони були лише реакцією організму, хоча могли б бути і сльозами відчаю. Скарлет намагалась спертися на щось, сподіваючись стабілізувати себе, але її руки, її плечі тремтіли занадто сильно. Через кашель, вона випадково вдарилась головою об стіну. Розвертаючись спиною до неї, дівчина спробувала вдаритись об неї лопатками, сподіваючись очистити легені. Вона зробила це кілька разів. Але де там, вона навпаки захлиналась сильніше. І от, коли її тіло повністю скували судоми, а повітря в легенях остаточно скінчилось, вона почула телефонний дзвінок. Кашель на мить припинився і Скарлет провалилась у пітьму.

Дзвінок був занадто голосним. Скарлет розплющила очі і перевела погляд вбік. Її тіло досі судомило, а перед очима стояли чорні цятки. Ледь підвівшись, вона рушила до самотньої стійки, де стояв старий дисковий телефон. Піднявши слухавку вона прохрипіла:

–Алло?

–Скарлет?– голос на тому кінці проводу здався віддалено знайомим, жінка, що телефонувала теж була захрипша і тяжко дихала, неначе проплакала кілька днів, перед дзвінком. –Ми особисто незнайомі, мене звати Еллен, я – дружина твого тата. Я телефоную сказати, що він помер кілька днів тому.

Скарлет не знала що сказати. В цей момент в грудях похололо, а довкола стало підозріло тихо. Ця думка ще певний час не сприймалась реальною.

–Як…– почала вона і не договорила.

–Останній рік він хворів. Дуже хворів. Я пропонувала йому розповісти тобі, але він не хотів, щоб ти бачила його таким.

Спершу вона хотіла сказати, що він не хотів, щоб вона бачила його будь-яким останні шість років. Але для чого це Еллен?

Дмухнув вітер і Скарлет озирнулась, продовжуючи тримати слухавку у руці. Вона знову була на кам’яному подіумі. Її так само оточувала шеренга Скарлет різного віку. Вона кинула слухавку, та просто собі повисла з подіуму, і рушила в бік шеренги. Вони не чіпали її, а вона – їх. Лише прислухалась.

Дівчинка шести чи семи років тримала іграшкового зайця. Скарлет опустилась на коліна біля неї і заплющила очі.

Тата відпустили з роботи на цілі чотири дні, тож вони провели багато часу разом. Сходили у кіно, де тато з’їв цілий пакет шоколадних цукерок і заснув, а вони з мамою потім нагадували йому про це. Потім тато, коли вони проходили повз магазин з іграшками, спитав у Скарлет: