Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

— Твої слова та Богу в вуха…

Загони, котрі вирушали в мирну ходу, заводили себе патріотичними гаслами. Дехто заводив повстанських пісень, грала сурма, нетерплячі голови стали бахкати «бімбами»[106]. Хоча цього не варто було робити. Політики всіх закликали до «мирної акції». Вони повинні були прийти до Верховної Ради і вимагати проведення нових виборів, повернення до Конституції 2004 року. Бла-бла-бла, бу-бу-бу. Але як можна було мирно пройти через кордони вевешників і беркутні, з якими в парі «працювала» тітушня?.. Для Сергія і Мишка це було загадкою. Тим більше, пішов поголос, що є наказ видати тітушні зброю[107].

Бійці взводу «А», заспані та неохайні, вийшли з намету, щоб подивитись на те, що відбувалось на Майдані. Молодняк зі взводу «В», екіпірований щитами і палицями теж вийшов, але щоб приєднатися до «ходи». Сергій сказав їм напутнє слово:

— Ви прийняли це рішення свідомо і самостійно, — він трохи злився. — Хрін з вами, це ваше право, як добровольців. Але ось що я попрошу вас, синки… Йдучи, оцінюйте всі можливі шляхи відступу. Це закон: при наступі правильний полководець планує і глибокоешелоновану оборону. Щоб не нарватися на контрудар і війська, у разі відступу могли б опинитись не в чистому полі, а в надійних бліндажах чи окопах…

— Батя[108], — враз озвався один із бійців, — нам відступати не можна. Ми за два місяці від’їлись тут як тушканчики. Бігти не зможемо, тому будемо тільки наступати.

Молоді заржали, підтримуючи товариша.

— Дарагой мой, — вирішив повчити їх Бача, якого молодняк любив, наче рідного, — єслі нада буде, єслі за тобой погониться два бугая з дубиняками, ти побіжиш з такой скоростью, як спрінтер на довгі дістанції. Повір мені, я на Груші зі своїми ста тридцятью кеге біг від беркутні так, шо сопля на носі превратилась в льод. Забув, шо у мене ноги больні, голова больна і сам я спрінтер не первой свіжесті…

— Так ти ж там тих беркутів і поклав… — пригадав молодий.

— Да, це коли вже більше бігти не мог, — зізнався Бача.

— Тобто відступив на заздалегідь підготовлені позиції, — підказав йому Сергій.

— Точно! — погодився Бача. — Завернув за угол, а там — куди вони хароші від мене могли подіться? Я їх в ті їхні щити і вклепав. Хотів одного завернуть в щит трубочкою, але жаль було портить такі нужні нам для оборони щити…

— Словом, — продовжив Дід, дістав карту і показав її хлопцям, — відходи для вас такі: по Шовковичній на Круглоуніверситетську, потім або дворами, на Хрещатик, додому, тобто сюди. Це основний відхід. Або до Бессарабської площі і далі — сюди по Хрещатику. Якщо там будуть тітушки, проривайтеся, біжіть. Не бійтесь кидати щити і бронежилети, все що може видати у вас повстанця або обтяжити. Якщо буде геть погано, розбігайтесь по одному. Хто матиме дух і бажання, повертайтесь сюди. Це мій вам наказ. І головне — не зупинятись. Передихнете тут. Все зрозуміло?

— Так… да…

— Тоді вперед, на «мирну ходу»… Будьте обережні… І візьміть якнайбільше бімб, — до Морпєха: Видай їм штук двадцять… — і до бійців: — Використовуйте їх не надарма. Кидайте тільки в ціль.

І вони пішли, весело погримуючи щитами.

— Діти-діти, — зітхнув Мишко і до тих, хто залишився: — А нам пора на барикаду. Подивимось шо там і як. Главне, не забуть коктейлі… І побільше.

* * *

Більшість киян та гостей міста прибули на «мирну ходу» ще вдосвіта. Вони прийшли підтримати майданівські сотні. Та вже за дві години «ходи» вона переросла у штурм урядового кварталу. І штурм, на перший погляд, був успішним. Так принаймні здавалось ще до обіду.

— Може, ми зря не пішли со всємі? — знизав плечима Мишко, звертаючись до бійців, що півколом сиділи під барикадою і пили чай.

— Вони ще с утра тітушок пиздили, — зітхнув ностальгічно Бача і ще більш ностальгічно додав: — З «Аплота»… А шо ми тут висиділи?

— Н-да, — погодився якось непевно Морпєх. — Може б і мортирка наша там згодилась? — і обвів усіх запитальним поглядом, мовляв, а давайте…

— Наше діло просте, як борщ, — вирішив Сергій. — Стояти на посту. Я переконаний, що ми прийняли вірне рішення. Ну, а коли залишимось без орденів «За розбиті морди тітушок», то нехай ганьбою покриються наші імена.

— Ну, ти й зморозив, — здивувався Бача, — тут ше год на п’ять всім хвате, шоб заслужить ордена… Або тюремні сроки.

Бача подумав про щось своє, від докуреної цигарки прикурив нову, бичок відкинув убік і сказав:

— Первими конець войни побачать тільки трупи[109].

— Поможем мусорам поскорше це побачить, — заявив Мишко.

Всі на те помовчали. Перспективи, як не крути, були «райдужні».

…Їхня барикада стояла біля метро «Хрещатик», що на Інститутській. Нормально укріплена, мішки набиті сміттям і снігом. Але… Ні один фланг барикади не був до пуття прикритий — ні з боку власне будови метро, ні з боку пустирища, що між Клубом Кабміну і Жовтневим палацом. Майданівські стратеги довкола вестибюлю метро виклали барикади з тисяч мішків снігу, але обороняти їх не було кому і не було як. Тим більше — сьогодні.

Загальних планів оборони не існувало в природі. Часто барикади були безсистемно закріплені за різними підрозділами, що сходились до них на спільне чергування, але спільно не відпрацьовували жодних стратегічних чи тактичних завдань. Цю барикаду взвод «А», як міг укріпив, обмотав мережею «колючки», дротів, до яких підвели електрику. У разі нападу беркутні було заплановано цю електрику увімкнути. Ще були «їжаки» з риштунків, залізні плити і дерев’яні тички, що стирчали з-поміж мішків, націлені в бік урядового кварталу.

Мишко про всяк випадок «врубав» рубильник. Стиха загули дроти.

Всі розуміли, що серйозних ушкоджень мусорам все це не завдасть, але хоч на якийсь час їх затримає. Власне, і сама ця барикада не могла мати стратегічного значення не тільки через те, що не була як слід прикрита з флангів, а й через те, що її легко можна було змити водометом. Та коли вона будувалась після 11 грудня і укріплювалась після «Груші», у неї був грізний вид — п’ятиметрова стіна, скріплена льодом, яку справді важко було здолати. А тепер настільки потепліло, що барикади стали підтоплюватись і осідати. Якась добра душа на лівому фланзі збудувала височенну п’ятнадцятиметрову вишку, з