Читати книгу - "Легенди нескореної зими"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чай і цигарки. В нішах барикади було закладено кілька сотень пляшок. Десятки феєрверків. В кишенях — сотні «бімб», розкладено тисячі каменів, видертих з бруківки. Коли на них дивився, пригадувалось: «булыжник — оружие пролетариата». Хоча… який тут пролетаріат? Військові, бізнесмен, вчителі, журналіст, водії, будівельники, приватні підприємці, студенти. Всі різні. Мета одна.
Чай і цигарки. Нервове напруження. Роман «Журналіст» вже разів п’ять бігав у туалет «Жовтневого». Отруєння газами на Грушевського давалося взнаки й досі. Алік «Здолбунівський», постукуючи кийком по мішку зі снігом, говорив по телефону з жінкою і пояснював, що тут все спокійно і скоро ми переможемо. Всі інші просто нудились, їх почали поколювати в серце чортики сумнівів: «Може, ми там більше потрібні, зі всіма»? Тим паче, з боку Маріїнського парку долинали постійні окрики, вибухи, постріли, заклично сурмила сурма. Дим спалених шин заносило на Інститутську. Цей дим свободи і боротьби був милий повстанським серцям.
Командир гортав стрічку новин у телефоні та коротко розповідав про те, що відбувається:
— Наші пиздять мусоров… нє, вже тепер мусора наших… О! Інтірєсне: міністра МОЗ Багатирьову журналісти підловили в бутіку. Покупає обувь за двадцать тисяч гривень… Я красіва і товста, виєбіть пожалуйста, — прокоментував на свій лад. — Так… пацани, а це вже серйозно: на кришах домов снайпєра. Стріляють і показують неприлічні жести нашим.
— Тебе волнує, шо там вони показують? — здивувався Бача.
— Менше всього, — запевнив Мишко. — Мене напрягають собственно снайпера.
Сергію зателефонували. Він взяв трубку, послухав, зблід і повідомив товаришам:
— З під’їздів, підвалів, з урядових будівель виходять космонавти. Їх, пацани, тисячі… А може, навіть і десятки тисяч…
Мишко ляснув себе долонями по колінах, встав з лави і сказав:
— Щас начнеться. Готовсь, войска…
Глянув на годинник і піднявся на гребінь барикади. Те, що він побачив, шокувало: тисячі народу, що вранці бадьоро йшли на мирну ходу, бігли нестримним потоком до барикади.
— Вирубай! Вирубай! — закричав він до Бачі, що сидів поруч з рубильником.
Той відкинув цигарку і вимкнув струм, підведений до дротів перед барикадою.
— Нагору! — гаркнув Сергій.
Всі видерлись на верхівку і стали спостерігати за тим, що діється… З боку пустища, немов чорти з пекла, звідкись стали з’являтися у своєму чорному вбранні мусора. Картина була зловісна. Тисячі однакових потвор, схожих на космічних пришельців — чорні шоломи з опущеними забралами, сірі щити і сонце, що тисячами колючих вогників відбивається від їхніх шоломів. Натовп біжить по Інститутській. Схоже, він зараз налетить на барикаду і знесе її до самого Майдану, що й не зупиниш. Вони налякані, вони розгублені. Картина апокаліптична, наче втеча землян від гуманоїдів. Здавалось, що ось-ось з-за рогу услід за ними вийде потворна машина на трьох лапах і зареве залізним скрипучим гласом.
— Війна світів… — раптом, немов прочитавши думки Сергія, із захопленням сказав Заумний. — Це війна світів!
— Так і є, — сказав задумано Сергій. — Все як в кіно, чи в книзі…
— Тому ми переможемо, — посміхнувся Заумний і видав свою книжкову сентенцію: — Заплатив биллионами жизней, человек купил право жить на Земле, и это право принадлежит ему вопреки всем пришельцам. Оно осталось бы за ним, будь марсиане даже в десять раз более могущественны. Ибо человек живёт и умирает не напрасно[110].
Натовп почав наближатися впритул до барикади. Мишко встиг відчинити «ворота». Перші втікачі, важко відхекуючись, забігли в периметр.
— Що там? — запитав Сергій. — Чому такий драп?
— Стріляють, — нахилившись і видихуючи вранці викурені цигарки, відсапувався інсургент.
Він був одягнений у заношену військову форму бундесверу, роздерту вздовж хребта, ніби з неї хтось дужий видер шмат тканини, до нижньої білизни. На сірій майці були сліди вогню.
— Бойовими… І гранати… не ті, що були на Груші. Серйозні. Глушать, як рибу. Все, пацани, удачі, я в штаб.
І прикульгуючи, погнав униз по Інститутській. Оборонці барикади перезирнулись.
Натовп навалював. Спочатку вони досить вільно проходили через прохід. Потім — поволі почали скупчуватись на вході. Вчинилася штовханина, замішання. Натовп почав насуватися на саму барикаду, відтягати «їжаки», затоптувати дроти і з виразами панічного страху дертись на барикаду. Оборонці подавали їм руки, допомагали вибратись. Чоловіки, жінки різного віку і статури. Вони плутались в одязі, рвали його об дерев’яні тички, колючку, дряпали руки, ноги, обличчя, але лізли на барикаду. Потім збігали з неї і гнали далі, на Майдан, наче там було медом помазано. Наче там був порятунок.
Малюк враз помітив дівчину, котра впала і горлом зачепилась за колючку. Натовп насідав, натискав, вона кричала, але у цьому ревищі, жіночому вереску її голос губився. Дріт уп’явся в горло, колючки врізалися у плоть і порвали її. Малюк кинувся до неї. Маленький і спритний, він збіг донизу, як міг розштовхав натовп, через силу відтягнув дріт і допоміг їй пірнути під нього. Дівчина проповзла ногами вперед, розвернулася і почала дертися на барикаду, однією рукою тримаючись за горло, з якого тоненькою цівкою стікала кров. Малюк підпихав її іззаду.
Опинившись на барикаді, вона збігла донизу, якось незграбно помахуючи вільною рукою, наче підстрелена птаха, і не озираючись погнала далі.
— Красивая девчонка, — заявив Малюк, романтично глянувши услід. — Надо будет потом ее найти. Все-таки я ее герой!
— Герой любовнік, — заржав Бача, витягуючи людей на гору, то чоловіка без руки, то жінку з котиком в руці, то дядька з костуром. — Дивись лучше, щоб тебе самого беркута сьодні не полюбили. А то будеш як козак Гаврилюк голими причандалами світити, а всьому взводу — позор.
— Да нормально, дядя Генерал Бача, тепло ведь. Не опозорю взвод…
Беркутня наступала, стріляючи з рушниць у спини мітингувальників. Хто падав, тому зазвичай кілька разів давали дубинатором по спині, не лютували, як було раніше, при камерах. Задні мусора з «трофейних команд» забирали їх та відводили до своїх автобусів, що стояли на Липській біля готелю «Київ». «Щастило» тим, хто потрапляв у руки ментів. Зазвичай обходилось стусанами або «виховною бесідою», коли кийками рахують нирки з ребрами. Гірше було тим, хто потрапляв до тітушні. Часто тітушки забивали бранців до смерті, затягнувши до свого «табіру» або до під’їздів, а потім викидали на дорогу, на Грушевського, «тільки не до китайського посольства», — так
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенди нескореної зими», після закриття браузера.