Читати книгу - "Гроші. Ч 1. Сизий світанок"

– чудово розуміла, що ніхто ніколи насправді не те що не дізнається, а навіть і не захоче дізнаватися правди. Само собою, Саша повернулася на Майдан. Чому? Тому що жоден із парканів так досі і не впав і навіть не поменшав, тому що Хазяїн ще й досі перебував на посаді президента країни, тому що гроші – два мільярди доларів, що поцупили у держави, так ніхто й не повернув. Тому що там гинули люди і вирішувалася доля її країни, і коли перший страх минув і вона навчилася приборкувати приступи паніки, що накочувалася на неї завжди несподівано, Саша повернулася. Як не відмовляв її Іван і батьки, вона ні на мить не сумнівалася в правильності свого вибору.

На Майдані тепер її знали в обличчя, хоч те обличчя тепер виглядало трохи інакше, ніж раніше – розпухлий ніс, велика губа, опухлі очі. Але Сашу впізнавали, тисли руки, бажали здоров’я і перемоги, і головне, раділи, що вона тут. Саша бачила, як надихає багатьох людей її присутність, а може, то так їй здавалося, бо невідомо, хто кого більше підтримував – вона людей чи люди її.

Єдине, в чому вона поступилася рідним, – перестала ночувати на Майдані.

«Автомайдан», який в ті дні був символом революції, базувався в Українському домі. Саша намагалася не включатися в організаційні питання, але до неї часто зверталися за допомогою, враховуючи її вплив на Майдані і можливість залучити до акцій багато людей. Інколи Саша знала, що відбуватиметься і навіщо потрібні люди, інколи – не мала жодної уяви, але беззастережно кидалася на допомогу. Івану такий стан речей дуже не подобався, він весь час буркотів: куди, мовляв, ти кличеш людей, ти хоча б сама знаєш, що там буде?

– Немає часу розпитувати, що там буде! – гарячкувала Саша. – Треба діяти!

І вони діяли.

Черговою успішною акцією «Автомайдану» мав стати обласний центр Черкаси неподалік від Києва. Один із лідерів «Автомайдану», пробігаючи по Українському дому повз неї з Іваном, на ходу кинув:

– Ми їдемо на Черкаси! Ти з нами?

– Давай! А що робити? – крикнула вслід Саша.

Той махнув руками: мовляв, а ти, типу, не знаєш, що роблять зазвичай у Черкасах підчас революцій?

– Обласну адміністрацію палити! Дуже потрібні люди, хоч би чоловік сорок!

Ну, палити так палити – людей в ті дні вже нічого не дивувало. Саша побігла на Грушевського, де під гасло «їдемо на Черкаси палити обласну адміністрацію!» відгукнулося чимало бажаючих. Справді, чому б і не спробувати? Саша ходила по Грушевського, збирала під свій авторитет людей, але насправді нічого не знала про те, що має відбутися у Черкасах, цілком покладаючись на тих, хто її туди покликав. Бо якщо не довіряти соратникам, то кому ж тоді взагалі довіряти? Вони дорослі, розумні, досвідчені люди, навряд чи в їхні плани входить якась авантюра; сто відсотків, що вони мають певний план дій. І тільки Іван, здоровезний, як шафа, якого через такі габарити часто сприймали за її особистого охоронця, але аж ніяк за її рідного чоловіка, такий, очевидно, вираз на обличчі він мав у ті дні, ходив за нею і весь час нудив: «Куди ти кличеш людей? Куди ти їх збираєш? Якщо з ними щось станеться, це буде твоя особиста відповідальність, ти це розумієш?» Але Саша тільки відмахувалася від нього – в її уяві «Автомайдан» одним ударом уже захопив всю владу в Черкасах.

Машин у поїздку зібралося дуже багато. Сашу й Івана, як поважних людей, посадили в велику білу красиву «Інфініті». «Все ж таки «Автомайданом» заправляють люди не бідні, – подумала Саша. – Нам до них далеко!» Їхали швидко, ніде не зупинялися, і всі намагання Саші й Івана довідатися про план дій натикалися на розмови типу «…на місці розберемось!», після чого Саша прийшла до висновку, що ніякого плану не існує і дуже через це хвилювалася. Іван позирав на неї тривожно і тримав за руку, наче передчуваючи щось недобре, хоча в цілому в колоні царював піднесений настрій, наче вони їхали розписувати матюками черговий паркан високопосадовця, а не на штурм.

А на місці вийшло наступним чином: колона заїхала прямо під обласну державну адміністарацію, майданівці кинули в бік будинку кілька пляшок з коктейлями Молотова, що захопили з собою, і помчали стрімголов на штурм. Саша, звісно, побігла в перших лавах. Її охопило відчуття абсолютної перемоги – після Києва, жорсткого протистояння на Грушевського, їй і її товаришам здалося, що тут, у провінції, все відбудеться легко, і зараз вони одним махом наскочать на будівлю ОДА – і звідти перелякані чиновники під крики «Слава Україні!» викинуть білий прапор. «Безумству хоробрих співаємо ми пісню!» – хотілося так гучно закричати, щоб почула вся країна! Саша стрімко заскочила на підвіконня, розбила цеглиною скло – у кабінеті валялися розкидані папери, перевернуті стільці, наче тут уже хтось побував до неї.

– Хлопці, коктейль Молотова мені принесіть! – закричала вона.

Ось тут якраз і з’ясувалося, що немає такої машини, де тримали б «горючку» та все інше необхідне для штурму, немає коктейлів Молотова, немає тих, хто мусив їх нести і кидати, і взагалі невідомо, що робити далі. Ну, не палити ж насправді обласну адміністрацію? І поки вони стояли кілька секунд, завмерши у роздумах над долею країни, обліпивши будівлю, і думали, що робити далі, на них, дочекавшись, поки вони заскочуть до пастки, кинувся «Беркут». Це виявилося повною несподіванкою. Саша вистрибувала з будинку чи не остання, поруч із нею був, звісно, Іван і їх спільний друг Олег. З підвіконня вона бачила, як на площу під’їжджають машини, з яких вискакують люди і кладуть її хлопців-майданівців на землю, заламуючи руки. З усіх боків на них із підворіть побігли тітушки, тож стрімголов, рятуючись, втрьох вони вискочили на якусь вулицю, але там на них також чекало не менше десяти добре фізично підготовлених тітушек. Іван і Олег миттєво вступили в бійку, але за кілька секунд Іван уже лежав на землі. Саша побачила, як його гамселить палицею по спині якийсь здоровань.

– Ану, дай я його вдарю! – підскочила до здорованя, схопила за руку. Той глянув скоса, але палицю віддав – і одразу ж отримав нею поміж очей. Саша й сама не очікувала від себе такої кмітливості. Проте, коли хочеш врятувати від смерті власного чоловіка, й не таке придумаєш!

Здоровань трохи похилився після удару вперед, потім зробив крок назад, перечепився об Івана і гупнувся на землю. Інші тітушки здивовано підняли голови, і це врятувало Івана,