Читати книгу - "Забуття"

«передишка» затягнулася, Східна Галичина остаточно відійшла до Польщі. Ті, що колись були великими, стали ніким. Розмови стихли, плани зазнали краху, гроші скінчилися, газети позакривалися. З віденських найдовше втрималася соціалістична газета «Нова громада», яку більшовики продовжували фінансувати з пропагандистських міркувань. Втім, читати її вже не було кому. Натхненний видавець газети, полум’яний комуніст Семен Вітик за іронією долі сам згодом стане жертвою сталінських репресій.

Отаман Петлюра переїхав до Парижа. Тут він винаймав у Латинському кварталі конспіративну квартирку без кухні. Харчувався баклажанами й кавою — так виходило найдешевше. 25 травня 1926 року о 14.10 він зупинився біля книгарні на розі вулиці Расіна і бульвару Сен-Мішель, щоб роздивитися вітрину, й отримав сім куль із револьвера емігранта Шварцбарда начебто у помсту за єврейські погроми, вчинені армією УНР. Велика епоха завершувалась і замітала сліди.

Організовані осередки втікачів з України розсмоктувалися, колишні міністри і військові старшини розбрідалися по європейських містах чи рушали за океан, у Північну чи в «Полудневу» Америку. Листування між давніми друзями оживлялося лише на Різдво чи Великдень, щоб незабаром вщухнути остаточно. Найвідважніші — чи найбільш наївні — на свій страх і ризик повернулися додому в УСРР і були невдовзі розстріляні за членство у фіктивних контрреволюційних організаціях.

Липинський повертатися не збирався. Його маєток, успадкований від дядька Рокицького націоналізували, а сам дядько у 25-му теж був змушений разом із дружиною тікати світ за очі. Дядькових скакунів більшовики конфіскували на потреби революції відразу і мали от-от прийти конфіскувати душу. Відомо, що Рокицькі перейшли убрід річку Збруч — водяний кордон між Польщею і новоутвореним Радянським Союзом, але так ніде пізніше за кордоном і не виринули. Просто зникли. Ще одна трагедія, з якою Липинський мусив змиритися. Його родину викорчували, і він теж із сортової квітки став непотрібним бур’яном.

Хоч спосіб думання Липинського був надзвичайно раціональним, щоби врятуватись від самовбивчої зневіри, він перевів питання власного призначення і біль поразки у площину релігійно-духовну. Писав у нагрудній книжечці, що до «українства не додумався, воно прийшло само собою, прийшло од Бога, і коли Бог призначив йому цю працю виконати, значить вона була потрібна його замислам». Не розумові Липинського Божі замисли контролювати.

Донька, що підростала у Кракові, думала інакше. Подібно до Казимири, вона не могла пробачити батькові його вибору і відмовлялася від будь-якого спілкування.

— Це Казимира її намовляє, — скаржився Липинській своїй домогосподарці Фін Юлі, аж трусячись од люті. Його листи до доньки вкотре поверталися нерозпечатаними.

Температура тіла різко підвищувалась, Липинський скасовував візити чи власні вилазки до Відня поштовими картками, злягав на кілька днів, часом кілька тижнів, і так, лежачи, строчив листи до когось із решти своїх чотирьохсот адресатів.

Кореспонденція «райхенавського монархіста» сягала грандіозних масштабів. Майже нікуди звідси не виїжджаючи, він координував увесь гетьманський рух, що під впливом теоретичних текстів Липинського набував чималої популярності, особливо серед українців в еміграції. Прихильники руху («Члени-Однодумці») бомбардували його запитаннями, і Липинський на кожне не лінувався детально відповідати, пояснюючи найдрібніші нюанси доволі складної ідеологічної системи. Його секретар Ципріянович, поки ще було можливо, розшифровував каракулі і набирав листи на друкарській машинці. Потім ці пристрасні послання переходили з рук у руки або читалися вголос на вечірніх зібраннях у канадському Гаффорді чи сусідніх Подєбрадах, немов справжні священні писання. Липинський у дечому справді поводився як проповідник нової віри, вимагаючи від послідовників покори, самодисципліни й абсолютного внутрішнього переродження. Доходило до вказівок у сферах, які Липинського зовсім не стосувалися: що гетьманцеві читати, з ким товаришувати, як вдягатися і про що мріяти. Найбільше його виводили з себе написані з помилками адреси на конвертах. Коли хтось забув у назві маловідомого чеського містечка діакритичний знак, Липинський вибухнув гнівною тирадою, мовляв, подібні помилки викликають лише зневагу до того, хто їх робить.

«Пишу лежачи, тому вибачайте, що нерозбірливо».

«Колись попрошу Ципріяновича, щоб мене в часі писання листа до Вас сфотографував, тоді будете мати уяву, як тепер полагоджую кореспондецію».

«Ця весна (ця зима/ця осінь/ця жарінь) мене прямо вбиває».

Коротка історія хвороб Липинського виглядала б так.

У 20-му в нього був нарив коло ока і якийсь ексудат (випіт) в легенях. Крім того, пацієнт страждав на хронічну гарячку і безсоння. Його регулярно кидало в піт.

У січні 22-го перехворів тяжким грипом.

У 23-му мав напади «старості і неврастенії». Розпочав лікування від туберкульозу препаратами Elmizen доктора Войновського з Варшави і Mineralogen з асортименту однієї берлінської аптеки. Замовляв поштою по п’ять пляшечок кожного у вигляді сиропу, які сумлінно пив уранці натще. Але допомагало мало. Липинський уважно стежив за найновішими медичними відкриттями і все сподівався, що туберкульоз навчаться поборювати так само, як цукровий діабет. Двоє канадських лікарів якраз отримали Нобелівську премію за винахід інсуліну. Але на винахід першого ефективного проти туберкульозу антибіотика Липинський не дочекається. Емігрант з-під Києва, американець Зельман Васкман отримає Нобелівську премію за стрептоміцин аж у 52-му.

Дехто пробував натякати пацієнтові, що його недуги мають психологічний характер. Галицький адвокат і журналіст Осип Назарук, раптом зробившись найкращим другом по листуванню, писав із США, що таких, як Липинський, тепер називають «імаїнатиками» й успішно лікують самонавіюванням. Треба багато разів на день повторювати фрази на кшталт: «Я здоровий», «Хвороба відступає», «Незабаром я зовсім одужаю».

«Гарні фрази, — роздратовано рубав Липинський, — але коли над серцем діра в легких така як кулак, а з правого боку друга, трохи менша, то тут повторюй, що собі хочеш, — дірки від того не заростуть».

І відразу вибачався: «Це хвороба зробила мене різким… Не знаю, чи розказував Вам про одного нашого старого правобережного шляхтича, що по обіді все лягав на півгодини відпочити і страшенно при тім стогнав. Хто це вперше чув, влітав переляканий до нього і питав, що сталося. На це пан відповідав: “Mam taki zwyczaj”. От і я, на жаль, “mam taki zwyczaj”… Скажіть, чи читаєте мою писанину. Як ні, то буду писати менше, але виразніше».

У 25-му Липинський перебував у санаторії Вінервальд під наглядом знаного на всю Європу легеневого доктора Гуґо Кравса, який підтвердив, що легені Липинського дуже знищені, але сам туберкульозний процес є langsam, тобто повільний, а не гострий, як пацієнт думав раніше. Липинський цілоденно «лежав на воздусі, покинув всяку розумову працю і добре відживлявся». Тоді ж на ньому випробували експериментальний метод лікування — «впомповували воздух в легені».

«Відживився» Липинський на три кілограми, щоправда, інтенсивна праця над передмовою до повного видання «Листів» швидко знівелювала невеликі здобутки. Це видання готувалося як остання битва. Липинський знав,