Читати книгу - "Забуття"

190
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 57
Перейти на сторінку:
що вже нічого більшого написати не зможе, бо війна програна і йому самому залишилося кілька років, але саме тому, мабуть, не побоявся піти до кінця. Прогресивне українство з нетерпінням чекало на вихід книжки, щоб, зголодніле, кинутися до передмови (самі «Листи», хто хотів, міг прочитати раніше в періодиці), проковтнути її за лічені хвилини і, проковтнувши, затамувати подих, втратити мову, зачаїтися у передчутті неймовірного скандалу, який мав неминуче нагрянути.

Того ж року вийшла ще одна відома книжка, а саме — «Націоналізм» Донцова, найбільшого опонента Липинського ще з їхньої першої зустрічі в польському Закопаному. На сторінках обох видань відбувся історичний бій: Липинського, поборника державних гасел, які б об’єднували всіх мешканців України заради інтересів спільної землі, і Донцова, який із крайнього лівого раптом зробився крайнім правим, мешкав у Львові, редагував львівський «Літературно-Науковий Вістник» і став ідеологом інтегрального українського націоналізму.

Попри пристрасні застереження Липинського, попри всі його контраргументи і лайки (у передмові назвав Донцова Мітькою Щелкопёровим, обер-скунсом, який «свою власну внутрішню смердючу теч прискає на все, що йому заважає живитись з руйнування України»), саме книжка Донцова, а не його, стане біблією для наступного покоління української молоді, яке металося між соціалістичною та націоналістичною ідеологіями, мов між берегами бистрої гірської річки, що на них мало кому вдалося вилізти живцем.

«Відчуваючи, що по руїні почнеться серед молоді поворот до ідейності і політичної активності, я благав всіх вас, щоб ми були з’єднані і сильні для захоплення ідеологічно хвилі, що гряде. Хвиля ця прийшла, але захоплюють її на погибель України націоналісти тому, що ми, які маємо правду в руках, занадто гнилі і занадто індивідуалістичні, щоб цю хвилю захопити».

«Без честі, дисципліни, ідейності та благородства, якими тільки можуть держатися монархії, нема чого й думати про Україну. Тільки гетьманство може бути тою віссю, біля якої українство одвернеться од Польщі і не перевернеться в Москву. Без гетьманства українство може бути тільки млою. Колихатиметься ця мла безсило то на схід, то на захід, в залежності від того, хто на неї віє, а в самій млі добре почуватимете себе лише Ви — “українці” хаосу і безпросвітної ночі».

«Будьте спокійні: до одної з Вами “нації української” не належу і в жеровиськах та пантеонах Ваших місця Вам не відберу».

«Ніякої України Ви на зненависті націоналістичній ніколи не сотворите».

У 1926-му Липинський схуд одразу на одинадцять кілограмів. За наполягання Скоропадського він переїхав до гетьмана в Берлін, де обійняв посаду викладача політичної історії України у Східному Інституті на Францьозішештрассе, 28. Гетьман хотів мати свого творця під рукою. Але з творцем ставало дедалі важче вживатися. Він зробився неможливо категоричним, вимагав від гетьманців і самого гетьмана все більшої, майже утопічної моральності, відкидав будь-які компроміси, виявляв колосальну силу волі, супроти якої решта здавалися легкодухими нікчемами. Теорія вдавалася творцеві краще, ніж практика.

На Липинського спеціально приїжджали подивитися. Всі читали його книжки, але мало хто бачив наживо. Він виходив назустріч гостям, «приязно та безжурно усміхаючись, мужчина середнього зросту, гарний з себе, з темним, зачесаним назад волоссям, елегантно вбраний, з воєнною виправкою». Очі гарячково блищали, на щоках грав рум’янець. Гості не вірили, що Липинський такий хворий, як про нього кажуть. Вони з порога заявляли:

— Ваше оточення, пане Липинський, мабуть, дуже вас любить і цінує, якщо так перебільшує поганий стан вашого здоров’я.

Липинський мовчав із застиглою гримасою на обличчі. Після кожного такого візиту він кілька днів не вставав з ліжка. Виказати свою фізичну неміч перед чужими людьми вважав негідним справжнього гетьманця. Цю рису Липинського добре знав секретар Ципріянович, але був за натурою нерішучий і маломовний, тож у потрібний момент не встиг попередити співробітників інституту, які організували Липинському лекцію і, знаючи про туберкульоз, вирішили хитрим способом полегшити йому підйом по сходах. Актова зала, де мала відбутися лекція, містилася на четвертому поверсі. Вже всі були зібралися, чекали тільки на промовця.

Липинський саме підходив до головних дверей, коли назустріч вибігли четверо студентів із кріслом у руках. Так, на кріслі, немов якогось фараона на золотому престолі, вони мали підняти Липинського нагору.

Той завмер. У грудях знову стислося і хруснуло, як колись у мить падіння з коня на дядькових перегонах. Безсилля власного тіла раптом стало для нього самого нездоланним тягарем і посміховищем одночасно. Прокляттям. Тюрмою, з якої неможливо вибратися. Липинський розвернувся і пішов геть — лекція тоді так і не відбулася.

А у 28-му він сам почав називати себе калікою, іноді — калікою в пустелі. Берлінські лікарі наказали терміново повертатися в гори, і пацієнт ледь живий виїхав назад до Австрії. Його будиночок у Райхенау вже був зайнятий («Велика помилка сталася, що мене звідти рушено»), а іншого за доступною ціною в тій місцевості не знайшлося. Довелося шукати, де дешевше, — в Штирії. Ці пошуки зайняли багато місяців, протягом яких Липинський пережив сильний криз і був переконаний, що помирає. Фін Юлі, як колись Казимира, тримала його за руку, витирала піт з чола, а вірний пес Ципріянович читав уголос давніші листи найближчих друзів. Наприклад, Осипа Назарука, який тим часом уже повернувся до Львова і став головним редактором релігійної газети «Нова Зоря».

— «Ви, поважний і дорогий пане После, — читав Ципріянович, — взагалі недооцінюєте сили “пропаганди”, якою Москва вже другий раз повалила нашу державність, а міліардер Вріґлей призвичаїв цілий народ, сто мільйонів, жувати гуму в Америці! Се факти, з якими треба рахуватися».

Липинський усміхався крізь гарячковий дурман і велів секретареві надіслати до Львова поштівку з вітаннями. Від дружби з Назаруком його неодноразово відмовляли, але Липинський любив таких людей — енергійних і нестерпно відвертих, яким був сам.

Врешті на гроші заможного мецената з Канади і завдяки допомозі братів він придбав у глухомані поблизу Ґраца напівзруйновану хатину, назвавши її Sterbehaus — «домик на смерть». З усіх ліків допомагав лише «Дікодід» — дериват опію, у півтора рази сильніший за морфін.

«Мої брати — Станіслав і Володимир — які вважають себе поляками, купили мені, українцеві, ограбленому українцями, цей домик, щоб я на чужині принаймні не в чужій хаті помер… Їхати до мене треба спершу з Відня до Ґрацу (Graz), а тоді залізницею до станції Lieboch. Там Вас зустріне п. Ципріянович і поможе добратися до хати. Напишіть, чи любите і можете ходити. Від станції сюди, в Badegg, коло двох кілометрів. Інакше вишлеться «фіра», бо тут велика глуш і фіакрів нема».

Домик був одноповерховий, з невеликою терасою, яку домогосподарка заставила квітами в горщиках. Одне крило займав

1 ... 51 52 53 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Забуття», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Забуття"