Читати книгу - "Останній спадок"

поруч. Кошик повільно посунув під сканер, а сам він рушив до металодетектора. Ярослав Війт мусив щоразу в аеропорті розказувати охоронцям про вживлену металеву пластину, яка гвинтами скріплювала зламані шматки правої стегнової кістки.

Щойно служба безпеки просвітила пластину на тазовій кістці крізь Safe Scout[67], він підбіг до кошика з речами, взувся, заправив ремінь, а потім ухопив наплічник і телефон. Екран почорнів. Вероніка не втрималась і розірвала зв’язок із чоловіком, доки той проходив контроль. Ярослав швидко рушив у бік потрібного ґейта з квитком у руці, знову набираючи по Viber дружину. Вероніка відразу холодно випалила:

— Що?!

— Пробач, я контроль проходив, — виправдався Ярослав, хоча жінка чудово це знала. — За кілька хвилин відправляється мій рейс.

— Бла-бла-бла…

— Кохана, пробач, — благально повторив він. — Ти ж знаєш, як це буває. Робота…

У динаміку запала тиша. Вероніка ніколи не гнівалася на чоловіка більше, ніж було треба, тому Ярослав сприйняв паузу за добрий знак. Через кілька секунд почувся тихий і важкий видих. Усупереч Ярославовим словам жінка розуміла, що робота тут ні до чого. Усе той клятий Бажан Сотник.

— Коли на тебе чекати? — уже тихо й трохи розчаровано пробурмотіла вона.

— За три-чотири дні буду вдома.

Вероніка знову затихла, обмірковуючи, як опам’ятати безголового дурня, за якого колись примудрилася вийти заміж.

— Як там Віолетта? — У голос поволі, зовсім по краплі починала повертатися любов.

— Чудово, — всміхнувся Ярослав. — Наступного тижня поїде з одногрупниками на екскурсію до Парижа. Досі не може отямитися від захвату. «Навчання почнеться в жовтні, — казала вона, — ти уявляєш, скільки ще всього можна зробити за додатковий місяць канікул?!» Радіє, як тоді, коли ми їй ляльковий будиночок подарували на восьмий день народження. Пам’ятаєш?

Ярослав не бачив, проте знав напевне: Вероніка по-доброму всміхнулася, перебираючи в голові спогади.

— Вона тоді ще цілу ніч не спала, гралася.

— Так, — рефлекторно кивнув головою він. — І ще в мене для тебе є сюрприз.

— Що там, що там? — заторохтіла Вероніка. — Ану бігом прилітай до мене!

— Дочекайся — і все буде.

Ще крок — і Ярослав Війт підійшов до передпосадкового контролю квитків. За вікном неподалік стояв, вичікуючи, невеликий канадський гвинтовий Bombardier Dash 8-Q400[68]. Над ілюмінаторами та на кілі красувалися червоні емблеми Austrian Airlines[69]. Ярослав простягнув паспорт і квиток милій дівчині за стійкою. Та швидко звірила документи й пропустила його.

— Усе, люба, я йду до літака. Зателефоную, як прилечу.

— Повертайся, — простогнала Вероніка, і Ярослав відчув, як на шкірі проступили сироти. Неймовірне щастя — мати такі теплі подружні стосунки після стількох років шлюбу. — Я сумую.

— І я. Усе, відбій. Цілую.

Чоловік чмокнув у телефон, перевів у «режим польоту» та попрямував до Bombardier.

Частина 4

1

Львів, Україна. 11 вересня, 2015 рік

Голова тріщала, погрожуючи розсипатися на друзки, кожен рух віддавав у ребра гострим, як залізні шпичаки, болем, а очі дивилися на світ ніби крізь запотіле від пари скло.

Розпростертий на землі, я лежав і чекав почути клекотливий голос поліцейського, відчути, як чиїсь дужі руки тягнуть мене до ізолятора, за ґрати. Та навколо стояла могильна тиша. Уперше за кілька днів. Я заплющив очі так міцно, що перед внутрішнім зором застрибали грайливі білі плямки, і знову розплющив. Тішило хоча б те, що зір повільно, проте повертався.

Спираючись руками на коліна та раз по раз падаючи на землю, я підвівся. Зробив пару кроків, роззирнувся — і вгледів лише недобудований будинок на тлі кучугур будівельного сміття та покинутої техніки. І нікого, хто підтвердив би, що все це насправді. Нікого, хто допоміг би.

Мене дошкульно штрикнуло запитання, чому, блядь, Кострубчук покинув мене тут самого? Та думки, що закрутилися в голові по тому, умить затерли його. Додому йти не можна — поліція. До університету — також. До лікарні — зась. Заявляти на Кострубчука — фатальне самогубство: поліція проти мене. Хай там як, але запитання «Чому?» доведеться відкласти на потім.

Я повільно рушив у бік всіяної ямами та щебенем дороги. Мусить же вона вести бодай кудись!

Скидалося на те, що життя знущається з мене… Я ненавидів Кострубчука. Та що там Кострубчука! Ненавидів увесь світ, а передусім себе. Подумки кликав Луку, заглушуючи шепіт внутрішнього голосу, що сам у всьому винен.

Мені хотілося думати, що все це чиясь садистська вигадка, якась неймовірно дика ілюзія. Та ще більше хотілося напитися.

2

Львів, Україна. 1 вересня, 2015 рік

Щойно Ярослав Війт увімкнув мережу на своєму телефоні, як той безперервно задзеленчав, сповіщаючи про пропущені виклики. Один за одним на екрані з’являлися повідомлення — усі від Бажана Сотника.

Ярослав примружився, затуляючись рукою від разючого сонця. Розігрітий асфальт пашів жаром, і чоловікові здавалося, наче він крокує в самому пеклі. Сорочка на спині й під пахвами вкрилася мокрими плямами від поту, заледве чоловік устиг вийти з Аеропорту імені Данила Галицького.

— Колись це сонце все ж таки, у сраку, згасне, — промимрив собі під ніс Ярослав.

Треба було б зателефонувати дружині, але щойно палець торкнувся сенсорної кнопки виклику, на екрані зринула фотографія повнуватого чоловіка з поріділим від часу волоссям, акуратною щетиною та напрочуд мудрими очима. Під фото красувався напис «Бажан Сотник». Ярослав подумав, чи не відхилити виклик і перетелефонувати другові після розмови з Веронікою, але вирішив не зволікати.

— Так, — кинув Ярослав, віддаляючись від нового термінала.

— Славку, ти вже у Львові?

— Ти телефонуєш мені на український номер, то як гадаєш? — На обличчі розпливлася усмішка.

— Не викаблучуйся, я й так весь на нервах, — почулося сопіння по той бік динаміка. — Зараз де?

— Іду в напрямку Виговського.

— Чекай біля церкви на перехресті. Тебе забере Ігор.

— Ти хоч щось можеш мені розповісти?

Гра в загадки за такої серйозної ситуації дратувала Ярослава.

— Під час зустрічі, друже, — сухо відповів Бажан. Між словами проскакував якийсь хрускіт. Наче чоловік якраз обідав. — Скажу єдине: боги стали на наш бік.

— Ти про що?

— З’явився новий інформатор. Доволі надійний. Навіть не доволі, а надзвичайно надійний.

Ярослав не бачив, але, знаючи друга багато років, був певен, що зараз той енергійно киває головою, на радощах мало не розпльовуючи їжу над усім столом.

— Одразу після підслуховування в Нью-Йорку? — підозріло запитав Ярослав. Ще крок — і він звернув на Любінську, звідки за кілька хвилин повинен був вийти на місце зустрічі. Усю праву частину дороги займав парк, і так хотілося пірнути в його