Читати книгу - "Останній спадок"

прохолодну зелень. — Ти не думаєш, що це неймовірно зручно для когось?

— Спершу так і було. Але він надіслав мені відео. Тобі треба на це глянути. Приїжджайте разом з Ігорем, і я все розповім.

Чоловік розірвав зв’язок. Ярослав залишився наодинці з нищівним сонцем і шерехом гілля.

3

Львів, Україна. 11 вересня, 2015 рік

«Той довбаний капітан віддав мені телефон і паперову стрічку з глаголицею! Що це означає?!»

За кілька хвилин мені спало на думку, що телефон Кострубчук міг лишити навмисно, аби, підслуховуючи, спробувати вийти на співучасників абощо. Нехай. Та, крім телефона й стрічки, у мене не було нічого. Навіть кілька нещасних гривень, аби купити води (язик висох до стану шерехатої губки, яка от-от розпадеться). Звертатись у банк, аби зняти кошти з рахунку, — самогубство незгірш, як заявитися із задертими вгору руками до відділка.

І я просто поплівся вперед. Під ногами шарудів розбавлений дрібним щебенем пісок. Дорога петляла поміж напівзруйнованих будівель — чи то житлових, чи то заводських. Зціпивши зуби від болю в знесилених м’язах, я йшов нею вперед без бодай якоїсь мети…

Телефон тремтів у моїх руках. Треба було б комусь зателефонувати. Що, як Кострубчук іще не встиг встановити прослуховування? Що, як того прослуховування взагалі не буде? Чорт! Чорт, чорт, чорт, чо-о-орт. Телефонувати? Я ж не маю куди йти! Мені що, до скону бродити цим безлюддям?

Повагавшись, я наважився набрати один номер. Так швидко, як це тільки можна. Узявся перебирати імена в телефонній книзі. Кому зателефонувати? Усі близькі мені зараз далеко від цього триклятого міста. Хіба звернутися до моїх із кафедри? Віктор Петрович, Юрій Мишкевич, Ірина Дивульська. І…

Лука!

Я збив пошук і нашвидкуруч увів номер сина. Він повинен був підняти слухавку. Я хотів вірити в це. Я вірив у це! Просто мусив ось-ось почути збуджене дитяче «Алло».

«Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності. Перетелефонуйте, будь ласка, пізніше…»

Провалля. Глибоке темне провалля. Я не відчував нічого — ні болю, ні слабкості. Нічого, окрім страху. Безмежного страху, який уперше в житті охопив увесь спектр життєздатних функцій організму.

Іще тричі телефонував я синові, і тричі незворушний робот монотонно вбивав клином незмінні слова в мою свідомість.

«Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності. Перетелефонуйте, будь ласка, пізніше…»

А якщо Марко?

«Ваш абонент знаходиться…»

«Сука!»

Те саме повторилося й з номером Олівії. Усі, кого я знав, неначе просто зникли з реальності. Життя перетворилося на клятий рейс № 29[70].

Я знову відкрив телефонну книжку в пошуках хоч якогось надійного номера. Вікторові Петровичу хотілося телефонувати насамкінець: своєрідної довіри й близькості між нами так і не виникло. Такі самі почуття викликав і Юра: той радше відгукнувся б на заклик узяти участь у конкурсі «Хто далі сцикне», а не у витягуванні мене з такого лайна.

Палець посунув до кнопки «Виклик» навпроти «Ірина (кафедра)». Я продовжував іти й незабаром зовсім близько почув звуки авто, що рухалися на високій швидкості. Десь неподалік, за рядом бляклих дерев і похмурих цегляних стін, пролягала траса.

Довгі гудки гнітили своєю монотонністю.

— Алло.

— Ірино, привіт, — говорити виявилося важче, ніж гадалося. На кожному вдиху грудну клітку викручувало, як ганчірку.

— Усе гаразд? — Голос звучав стурбовано, проте з відтінком удаваної радості. — Ти якось дивно хрипиш.

— Я, мабуть, ребра зламав…

— Що трапилося? Ти в лікарні?

— Ні, — звуки автостради дедалі ближчали, — не маю змоги. Можна дещо… попросити?

— Звісно.

— Ти маєш авто?

— Так.

— Не забереш мене?

— Що сталося? Звідки забрати?

— Забереш? — Я сам не помічав, що майже благаю.

— Заберу… обов’язково. Куди? І де ти саме? Куди мені їхати?

— Не знаю…

— Як це? Не знаєш, де ти? Даліборе, що відбувається? — Жінка вже не приховувала хвилювання.

— Прошу, не питай, мені важко говорити. Просто приїдь по мене.

— Так куди ж?!

Трохи порозмисливши, я сказав:

— Повиси хвильку, добре?

— Гаразд.

Я згорнув вихідний виклик і посовав пальцем по екрані в пошуках Maps.me[71]. Програма швидко запустилась, і за мить переді мною з’явилася мапа міста із синьою стрілкою посередині.

— Я неподалік від Рясного-2[72].

— А де саме?!

— Тут немає назви вулиці. Блін, я взагалі десь посеред сірої площини.

— Добре. Я збираюсь і, щойно під’їду до Рясного, одразу ж наберу тебе. Згода?

— Ага… спробую дістатися до дороги.

4

Львів, Україна. 1 вересня, 2015 рік

— Курва, що це за псих?

Відсахнувшись від монітора Бажанового ноутбука, Ярослав скочив на рівні та знервовано закрокував кабінетом. Скляна матова перегородка до галасливого коридору рябіла розмитими рухливими тінями. Неспроможний дивитися далі ні на відео, увімкнене вже вдруге, ні на коридорних примар, чоловік обернувся спиною до присутніх і потягнувся поглядом за відчинене вікно. Бажан винаймав офісні приміщення на Промисловій уже шостий рік поспіль, але шум і вібрація від трамваїв, що проїжджали повз, шарпали нерви, як уперше. Ярослав дивився через дорогу на заклопотане подружжя з дитиною, що раз по раз покрикувало одне на одного, зовсім ігноруючи різкі емоційні випади малого.

«І задля кого ми це робимо?»

Він обернувся до Бажана і, показуючи своє нерозуміння, розвів руками.

— Що? — ревнув Ярослав, по черзі зупиняючи погляд на кожному з чотирьох присутніх за столом. Кабінет не можна було назвати обставленим із розкішшю, проте тут було все необхідне: дві шафи по різних кутах, кілька невисоких тумбочок кольору стиглої вишні, темно-сірий килим, увімкнений на запиленому місці неіснуючої секретарки допотопний комп’ютер і великий стіл по центру, за яким зручно вмостилися тлустий серйозний Бажан Сотник, довготелесий, але доволі атлетичний Ігор Левицький, тридцятирічний сухорлявий і, на Ярославів погляд, прибитий долею Олег Сидор та Назарій Добровольський, один із найнебезпечніших лакиз, яких тільки бачив світ. — Ви вважаєте це нормальним? Він щойно на наших очах убив жінку!

— Вона була з «Ізраéлю», — спробував заперечити Сидор, проте Ярослав відрубав:

— Байдуже!

У кабінеті запала незручна тиша. Бажан згорнув, але не закрив відео, знаючи, що ще не раз перегляне його в пошуках прихованих повідомлень. Іще кілька разів цокнувши на тачпад, він відкрив якийсь файл із масою підписаних дрібним текстом портретів невідомих осіб і прокрутив, доки не знайшов потрібного. Напруження, що витало в повітрі, буквально заряджало тонкі волосинки на головах чоловіків. Такого цей кабінет не знав уже давно, і від того ставало лоскітно десь під ребрами.

— Вінченцо Аллеґро, — мовив той. — Ми не знаємо, хто він такий, але представленій ним інформації нібито можна вірити.

— Ми нічого про нього не знаємо! — не