Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

папірець і кинув його у смітник. Принесли обід. Він з’їв з апетитом і витягнувся на софі із сигаретою в зубах. Годинник вибив третю. У нього було ще півгодини на відпочинок.

Хтось постукав у двері.

– Прошу, – неохоче кинув Кольський.

Ніна увійшла до кімнати.

Він зістрибнув з дивана і потягнувся до піджака, який висів на спинці стільця. Ніна виглядала чудово. Вона сміливо дивилася йому в очі. Її обличчя було спокійне, як у статуї. Вона повільно відкрила сумочку, дістала з неї лист Кольського і майже зверхньо запитала:

– Що це має означати?

Кольський подивився на лист так, ніби бачив його вперше. В Ніниних пальцях він виглядав так, ніби був чимось огидним, відразливим, брудним, чимось, що можна взяти в руки тільки для того, щоб негайно викинути. Він нахмурив брови і відвернув голову.

– Я хотіла спитати, що означає цей незрозумілий для мене лист.

Кольський з ненавистю глянув на неї: він розумів, що ця жінка хоче скористатися тим, що у нього немає жодних доказів її зради. Він сказав сухо:

– Годі, нам немає про що дискутувати, прошу пані.

Вона знизала плечима.

– Я не збираюся дискутувати і не за тим прийшла. Я вимагаю пояснень.

Кольський мовчав.

– Припускаю, що маю на це право. Посилаючи мені подібний лист, ти мусив мати вагомі причини.

– Звичайно, вони у мене були.

– Чи можу я щось дізнатися про них?

Він прикусив губу.

– Ти знаєш про них значно більше, ніж я. Тут не допоможе жодна комедія. Моє рішення остаточне.

Ніна зміряла його холодним поглядом і не без іронії запитала:

– А як ти знаєш, що я хочу вплинути на зміну твого рішення? Чому ти такий впевнений?

Кольський розгубився.

– Тим ліпше. Краще для нас обох, – пробурмотів він.

– Можливо, мій любий. Однак ти розумієш, що твій лист образив мене, і я просто вимагаю від тебе пояснень, у чому ти не можеш мені відмовити.

– До твоїх послуг, – не дивлячись на неї, відповів Кольський.

– Ти дозволиш мені сісти?

Він підсунув їй стілець і сказав:

– Ти зраджуєш мене. Я дізнався про це вчора, поза всяким сумнівом.

– Поза всяким? – вона звела брови. – Ну, прошу!..

– Так! – вибухнув він. – Зраджуєш. Коли я зателефонував, щоб дізнатись, чому ти запізнюєшся до мене, покоївка сказала, що ти вдома.

– Так тобі сказала?

– Сказала щось, що означало те саме. Сказала, що зараз запросить до телефону, а коли повернулася, повідомила про те, що ти виїхала. Якби це було так, вона б не могла про це не знати. Ти була вдома, й не сама.

– Звичайно, – спокійно зізналася Ніна. – А крім того, я була така наївна, що не попередила служницю, щоб вона приховала мою присутність на випадок твого дзвінка.

Кольський іронічно засміявся.

– О ні. Ти зовсім не була наївна. Ти просто не сподівалася на мій дзвінок. Ти була переконана, що я вчасно отримаю твого листа. На жаль, часом найбільш обдумані махінації провалюються. Якась незначна перешкода, наприклад, недбалість посланця, і все виходить на поверхню.

На Ніниному обличчі не було жодних ознак занепокоєння. Вона спокійно запитала:

– І що ж вийшло на поверхню?

Він зробив розгублену міну.

– Чому нам порушувати ці неприємні питання? Я не хочу втручатися у твої романи. Я вже сьогодні не вважаю себе уповноваженим. То для чого?

– І що ж вийшло на поверхню? – повторила Ніна рішуче.

Кольський підняв голову і, не дивлячись на неї, сказав якомога байдуже:

– Якщо ти справді хочеш… Виявилося, що ти коханка капітана Корсака. Бо це він був учора в тебе.

Він говорив про це не лише переконливо, але з деякою впертістю.

Несподівано Ніна вибухнула довгим веселим сміхом.

– Ах, Янеку, Янеку! Твої ревнощі мали б мені лестити. На жаль, у цьому випадку це абсолютно безпредметно. Гадаю, Корсак без найменшого спротиву погодився б на роль, яку ти йому приписуєш, або принаймні на те, щоб справді перебувати у Варшаві, замість бути на маневрах під Станіславовом.

Кольський похитав головою.

– На жаль, твій сміх мене не переконав. І це з тієї простої причини, що пан Корсак зовсім не мучиться на маневрах, але найпростіше на світі перебуває у Варшаві. Вчора другу половину дня він провів з тобою, а ввечері був у власній квартирі, що я перевірив по телефону.

На обличчі Ніни відбилося справжнє здивування.

– Це неможливо. Не далі як позавчора я отримала від нього повідомлення, в якому він згадав, що повернеться не раніше ніж через місяць. Це якесь непорозуміння.

– Не може бути мови про якесь непорозуміння, – роздратовано сказав Кольський. – Перед тобою мені не треба робити жодної таємниці з цього. Отже, о дванадцятій годині я зателефонував до нього на квартиру і запитав, чи можу попросити капітана. Я почув відповідь, до того ж роздратовану відповідь, що він біля апарата і дивується, що йому вночі не дають спати.

Ніна посміхнулася.

– Ти просив капітана? І ти назвав прізвище капітана?

– Для чого мав називати? Не думаю, що в одній квартирі розмістився цілий ескадрон капітанів.

Ніна якусь мить придивилася до нього з поблажливим виразом обличчя. Нарешті, сказала, цідячи слова:

– Ескадрон, певно, ні. Але ще один може бути. Наприклад, капітан Супінський, який на час відсутності колеги поселився в його квартирі.

Кольський трохи розгубився, але одразу зауважив:

– Це дуже легко перевірити.

– Звичайно, – зізналася Ніна. – Перед тобою телефон. А поруч – список абонентів. Зателефонуй і запитай.

Кольський подумав і відповів:

– Якщо ти думаєш, що я цього не зроблю, ти помиляєшся.

Він знайшов номер Корсака і подзвонив. Він почув якийсь незнайомий грубий чоловічий голос, напевно, ординарця.

– Чи можу попросити пана капітана Корсака?

– Пан капітан перебуває на маневрах, – відповів ординарець.

– А пана капітана Супінського?

– Пан капітан приїде аж о четвертій, – була відповідь.

Кольський буркнув «дякую» і поклав слухавку.

Ніна палила сигарету. Він справді опинився в дурному становищі. На підтвердження своїх підозр у нього було два аргументи, й ось один із них розтанув у руці. Залишився другий. Насправді, цього було б достатньо для його переконання у невірності Ніни. Якщо у неї не було близьких стосунків з капітаном Корсаком, має бути хтось інший. Але він точно є. Кольський дав би голову собі відтяти.

– Можна натиснути кнопку дзвінка? – обізвалась Ніна.

Він мовчки виконав її наказ. У дверях з’явився санітар.

– Прошу покликати сюди мого шофера, – коротко сказала Ніна.

Коли шофер увійшов до кімнати, вона запитала його:

– Чи Павловський не пам’ятає, де я могла вчора залишити свою накидку з лисиці?

– У машині вона не залишилась, пані. Точно. Після приїзду в гараж я прибирав машину і був би її знайшов. А вчора пані була лише у перукаря і в Констанціні…

– Саме так, – перебила його Ніна. – Здається, я залишила лисицю в Констанціні. Нехай Павловський поїде і забере. Я повернуся додому пішки.

– Так, прошу пані, – запопадливо відповів шофер і вийшов.

У кімнаті запанувала мовчанка. Ніна повільно допалювала свою сигарету. Вона уважно загасила її в попільничці, встала, напівусміхнено кивнула Кольському і мовчки попрямувала до дверей.

Вона зупинилась і байдуже глянула на нього.

– Ніно! – вигукнув Кольський.

– Чим можу служити?

Він почувався винним, засоромленим, скомпрометованим, висміяним. Він був переконаний, що вона зрадила його. Тільки такі переконання з точки зору розуму – це не