Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

що інше, як звичайна істерика. Тіні хибних доказів, бо це були лише тіні, прийняв за достатні докази її вини. У своїй уяві створив теорію, яка не мала реальної основи. Він просто висмоктав усе з пальця. Він зневажив жінку, яка, він мусив це визнати в душі, опустилася, віддаючи йому себе. Опустилася, бо її соціальне становище, її краса та культура давали необмежені можливості у виборі коханця. Вона мала б надавати йому ляпасів по обличчю за ці його підозри, ігнорувати їх мовчки. Вона виявила йому велику ласку вже тим, що хотіла виправдати себе. І вона це робила так майстерно, так витончено і так болісно, що це подіяло сильніше від ляпаса. Він поводився як грубіян, поводився, як ревнивий шмаркач.

– Ніно, – почав Кольський. – Маю просити пробачення. Я справді все робив занадто поспішно і тебе образив. Ти можеш мені пробачити?..

Вона іронічно посміхнулася.

– О, не вибачайся так передчасно. Можеш про це потім шкодувати. Перевір, чи я тебе не обдурила. Проводь слідство. Перевір прислугу. Можливо, я підкупила шофера і того там ординарця. Найми детектива.

– Не знущайся наді мною, – покірно сказав він.

Очі Ніни загорілись.

– Звичайно, найми детектива. З таким нікчемним плазуном, як я, слід дотримуватися поліцейських методів. Я твоя коханка не тому, що тебе кохаю, а тому, що це – честь і шана для мене. Чи я могла б мріяти про таке щастя? На колінах я повинна дякувати за це добрій долі. Бо хто ж інший ще б хотів мене?!

Кольський взяв її за руку і сказав благаючи:

– Не глузуй з мене, Ніно.

– Я не глузую. Радше глузую з себе. Бо хіба це не смішно, що я прагну твоїх почуттів, у той час коли ти зловживаєш моїми? І справді, Янеку, найбільше мене заболіло те, що ти звинувачуєш мене у боягузтві та малодушності. Подумай, чоловіче. Що могло завадити мені прийти до тебе і сказати відкрито: «Мені з тобою нудно, я полюбила іншого!»…

– Так, так, Ніно, – зізнався він, цілуючи її руки. – Пробач мені. Прости. Я був дурнем. Чи зможеш мені пробачити?

В її очах з’явився смуток.

– Я не зможу тобі не пробачити, – тихо сказала вона. – Я тільки не знаю, коли зможу з тобою зустрітися. Сам розумієш…

– Розумію, – зізнався він.

– Я мушу розібратися в собі. Не дзвони мені й не пиши, поки я не відгукнусь сама…

Вона ледь торкнулася губами його щоки й вийшла.

У перший день Кольський не міг відкинути думки від цієї неприємної справи, автором якої він став завдяки своїм дурним ревнощам та збудженій уяві. Наступного дня його настрій покращився. Він був задоволений, що все скінчилося добре. Третього дня вранці, минаючи площу Наполеона, перед самою поштою він зустрів капітана Корсака.

Він застиг на місці так, ніби раптом отримав сильного удару в тім’я. Зупинився й капітан. Він був у цивільному – у спортивному сірому вбранні й спортивній шапці. На руці висіло пальто. Невеликий портфель тримав у руці.

Щиро простягнув Кольському руку.

– Вітаю, докторе. Що нового у Варшаві? Але й спека.

– То ви, пане капітане, не на маневрах? – спромігся видобути із себе Кольський.

Корсак, як попередження, підняв палець до вуст.

– Тссс. Це великий секрет! Я вирвався у Варшаву накоротко.

Кольський вже опанував себе і майже вільно засміявся:

– Звичайно, cherchez la femme[68]? – кинув запитально.

– Ви занадто здогадливий, докторе, – капітан примружив очі. – Ну, але до побачення. У вагоні був такий пил, що я відчуваю себе бездомним псом, скупаним у піску. Мушу викупатись.

– Це просто з вокзалу? – поцікавився з недовірою Кольський.

– Так, – підтвердив Корсак. – Салют!

Він недбало приклав руку до козирка спортивної шапки і зник у натовпі. Хвилину подумавши, Кольський сів у таксі і наказав їхати на вокзал. Він переглянув розклад руху поїздів. Дійсно, капітан міг сказати правду. П’ятнадцять хвилин тому прибув поїзд зі Львова. Тепер він уже нічого не розумів.

Увечері він мав велике бажання зателефонувати Ніні. Натомість він подзвонив на квартиру Корсака, щоб перевірити, чи він вдома. Звичайно, якщо його не буде вдома, це означатиме, що він проводив час з Ніною. Яке ж було здивування Кольського, коли він почув від ординарця:

– Капітана Корсака немає у Варшаві. Він на маневрах. Повернеться через місяць.

Одне з двох. Або він зупинився в готелі, або, приховуючи своє перебування у Варшаві, заборонив ординарцеві повідомляти про свою присутність. Так чи сяк, це доведеться уточнити. Він більше не міг залишатися у невизначеності. Швидко перевдягнувся й вийшов з дому. Через п’ять хвилин він був на Фраскатті і подзвонив у двері.

– Чи є пані професорова? – спитав він.

Двері відчинив лакей.

– Ні, немає, прошу пана доктора. Але незабаром має бути. Може, пан доктор зачекає. Пан Хоу теж тут чекає.

– Хто такий? – здивувався Кольський, який ніколи не чув цього прізвища.

– Містер Хоу. Цей англієць.

Дійсно, у холі сидів дуже пристойний і надто блідий юнак з нудьгуючим виразом обличчя, з моноклем у лівому оці. Побачивши Кольського, він підвівся, повільно виправив монокль, ще повільніше простягнув руку і вимовив своє прізвище. Загалом він весь був au ralenti[69].

«Що за мавпа», – подумав Кольський і зауважив, що юнак був у смокінгу.

– У нас сьогодні шалена спека, – ввічливо звернувся до нього.

Містер Хоу відповів, скрививши один кутик рота, що могло навіть нагадувати посмішку.

– I do not understand. I’m sorry[70].

Виявилося, що він ані слова не знає ні польською, ні французькою. Оскільки вони дуже слабо знали німецьку, розмову, яку вели протягом півгодини, ніхто не міг назвати ані надто жвавою, ані цікавою, зважаючи й на те, що вони абсолютно нічого не мали що сказати один одному. У будь-якому разі Кольський дізнався, що англієць уже місяць перебував у Варшаві і його повернення додому залежить від певних справ, заради яких сюди й приїхав. Він також дізнався, що у Варшаві пан Хоу майже нікого не знає, окрім пані Добранецької, з якою він мав честь познайомитися на французькій Рів’єрі. Справжнім полегшенням для обох став дзвінок, який сповістив про повернення господині дому.

Присутність Кольського ані здивувала, ані стала несподіванкою для Ніни. Вона була в такому чудовому настрої, у якому Кольський давно не пам’ятав її. При цьому вона виглядала як мінімум на п’ять років молодшою. Після короткого привітання та декількох англійських речень, кинутих нудьгуючому юнакові, принагідно вона повернулася до Кольського:

– Сподіваюся, що ви, панове, тут добре провели час.

– Я не можу говорити англійською, – пробурмотів Кольський.

– Ах, як шкода. Вибачте. Я мушу перевдягнутись.

Ще одне речення англійською мовою, разом з приємною посмішкою спрямоване містерові Джиммі, і вона зникла у глибині квартири, а чоловіки поважно обмінялися думкою, що це прекрасна і чарівна жінка.

За чверть години Ніна з’явилася у чудовому вечірньому туалеті, і майже водночас відчинилися двері в їдальню. На столі було накрито на чотири особи. Коли вони сіли, пані Ніна, ніби не бажаючи, сказала по-польськи:

– Твої підозри, о диво, справджуються. Можливо, ти провидець. Саме сьогодні прибув капітан Корсак. Він телефонував, і я запросила його на вечерю. Я також телефонувала тобі, хоча й не очікувала, що ти захочеш зіграти роль компаньйонки. Оскільки я тебе не застала,