Читати книгу - "Рухаючись по лезу. Книга 2, Мара Найт"

Роуз відчувала, як її серце калатало в грудях, коли вона повернулася до Картнера з проханням оглянути тіло Джонсона. Це було непросте рішення, але вона була вперта. Джонсон був її другом, і вона повинна була дізнатися правду, хоч це й боліло.

— Я маю право це побачити, — сказала вона, її голос звучав твердо, хоча в очах було видно сум’яття.

Картнер, хоч і виглядав сумним і втомленим, зрозумів її прагнення. Він коротко кивнув.

— Добре, — відповів він, — але ми будемо за тобою слідкувати. Ти не залишишся одна.

Рікардо залишився поруч із нею, разом з охоронцями Крейном і Льюїсом. Він мовчав, але був готовий діяти в разі необхідності. Роуз сіла в машину, спостерігаючи за темрявою, що наступала, і за туманним світлом вуличних ліхтарів.

Картнер відправився в інший бік — він сам вирушив до місця злочину, а Роуз їхала з Рікардо, охоронцями. Їхня поїздка до моргу була тиха, навіть неприязна, але це не заважало Роуз концентруватися на тому, що вона мала побачити.

Коли вони нарешті прибули, Роуз одразу відчула холод, що проникав до її кісток. Морг був наповнений неприємними запахами, і кожен крок видавався важким, мовляв, саме це місце могло позначити кінець усім її питанням.

Тіло Джонсона лежало на столі. Він виглядав спокійно, але його обличчя було блідим, і його шия мала характерний слід — слід від удушення.

Роуз відчула, як комок підіймається в її горлі. Сльози почали наповнювати очі, але вона не могла дозволити собі розплакатися перед усіма. Її пальці сильно стиснулися, коли вона нахилилася до тіла, намагаючись впоратися з емоціями.

Це був удар, навіть якщо вона це вже знала. Джонсон був убитий. І це було зроблено жорстоко, без жодного поштовху до жалю. Удушення. Їй це було болісно зрозуміти.

Здавалося, що час зупинився. Картнер був поруч, спостерігаючи за Роуз. Його погляд став м’яким, але він не сказав нічого. Вони обоє знали, що нічого більше не можна було зробити.

Роуз піднялася, її тіло було важким від болю, і вона швидко вийшла з моргу, її кроки стали швидкими. Не могли більше затримуватися тут, і чим швидше вона покине це місце, тим краще. Вона прагнула хоча б на кілька хвилин відсторонитися від реальності, яка змушувала її душу стискатися.

Зайшовши за двір, де не було камер, вона спробувала подихати. Тут було темно і спокійно. І раптом відчула себе дуже вразливою, немов у пастці. Не встигла вона нічого зробити, як відчула удар по голові. Рука невидимою силою хльоскала її, і вона, мов заколота, втратила рівновагу.

Темрява накрила її, мов хвиля, і вона не могла більше контролювати своє тіло. Стало важко дихати. Усе навколо почало розпливатися в морок, і перед тим, як вона втратила свідомість, вона відчула лише холодний подих на шиї і смак металу в роті.

Роуз повільно прокинулася. Спочатку її очі заплющувалися від яскравого світла, що лилося знову після темряви, яка огортала її до того, як вона втратила свідомість. Але коли вона намагалася розплющити очі, то зрозуміла, що нічого не бачить. Навколо була абсолютна темрява. Її тіло було важким і млявим, а голова боліла, мов після удару.

Вона спробувала піднятися, але одразу зрозуміла, що не може. Її руки були скуті кайданами, і метал холодно натикався до її шкіри. Вдихнувши глибше, вона відчула, що знаходиться в якомусь замкнутому просторі. Камера. Тепер це було очевидно.

Її одяг був порваний, частина тканини розірвана, як від грубого оброблення. Вона намагалась зібратися з думками, але її свідомість була затуманена болем і тривогою. Чому? Хто це зробив? Вона не могла згадати, як потрапила сюди. Все, що вона пам'ятала — це удар по голові, після чого настала темрява.

Вона сиділа в тій тиші і темряві, міркуючи про те, що сталося. Чи могла вона щось передбачити? Чи була якась підказка, яку вона пропустила? В її думках крутилося багато питань, але на них не було відповідей. Лише порожнеча. Тільки її і холодний метал кайданів.

І це було більше, ніж вона могла витримати. Весь її світ здався таким чужим і страшним.

Роуз сиділа в темряві, глухо прислухаючись до звуків, яких майже не було. Лише час від часу до неї долітали приглушені звуки, які, здавалося, досягали її з іншого світу. Вона намагалася зрозуміти, скільки часу пройшло, але відчуття часу тут, в камері, було розмитим. Кожна хвилина тяглася вічно, а її руки все більше затікали від кайданів. Їй було важко дихати, відчуття безпорадності переповнювало її.

В голові знову і знову поверталися ті ж самі питання: хто це зробив? Чому? Де Картнер? Де Рікардо? Вона повинна була б відчути їхню присутність, але тепер їх не було. Вона була сама, і ця самотність ставала її найбільшим ворогом.

Захоплена панікою, Роуз спробувала шукати хоч якусь підказку про те, де вона знаходиться, чи чи є хоч якісь можливості вибратися. Камера була маленькою, майже порожньою. Всі стіни були бетонними, холодними, і не було жодних вікон, через які можна було б побачити світло. Єдиним джерелом світла був малий, затушений ліхтар, який інколи примигував у далечині. Це створювало ще більше відчуття безнадійності.

Її руки були оброблені кайданами, і вона все ще не могла їх розслабити. Думка, що її хтось тримає тут, в цьому темному місці, з кожною хвилиною ставала все більш нестерпною. Що їй робити? Як вибратися? І чи встигне вона це зробити до того, як стане пізно?

Роуз намагалася зібратися з силами і відкинути паніку, але серце калатало в грудях, а тіло було важким і болючим від кайданів. Вона глибоко вдихнула і спробувала сфокусуватися. Якщо хоч трохи відновити контроль над собою, може, вона зможе знайти вихід.