Читати книгу - "Гроші. Ч 1. Сизий світанок"

який миттєво підскочив, схопив Сашу за руку і потягнув за собою.

– А нічого мого чоловіка ображати! – дико закричала Саша, впираючись, – там залишився Олег, якого вже скрутили і кудись тягли.

– Олег! Олег! Там Олег! – верещала вона, відбиваючись від чіпких сильних чоловікових рук. – Ми не можемо його кинути! – Їй було страшенно гидко і соромно через те, що вони кидають друга в біді.

За рогом вони побачили майданівців, які намагалися спіймати таксі.

– Не робіть цього! – закричав Іван. Він звідкілясь уже знав, що таксисти везуть майданівців прямо до тітушек, здають з манатками.

Іван затягнув Сашу в під’їзд багатоповерхівки, що трапилася по дорозі, де ліфтом вони піднялися на горище. Трохи віддихавшись, прикипіли до гарячої труби опалення – було страшенно холодно, і труба стала дуже в нагоді. Там було вікно, крізь яке добре проглядалася вулиця, і звідти вони бачили, як «мусора» і тітушки ловлять і б’ють їхніх товаришів.

Перші хвилин десять Іван і Саша між собою не розмовляли, наче готуючись подумки до складної бесіди, підбирали слова й аргументи. Першою порушила тишу Саша:

– Ми кинули свого друга. Ми вчинили підло!

– Ми все одно не змогли б йому допомогти! Але це все сталося лише тому, що ти безвідповідально потягла людей за собою на таке!

– Як ти міг кинути друга на смерть!

– Це ти потягла на смерть сотні людей!

За годину вони дістали сваркою один одного до краю. Їм обом боліло, але вони не знали, як скоритися цьому болю, тому виміщували його один на одному, винувато сидячи на гарячий трубі наскрізь холодного горища дев’ятиповерхівки в центрі Черкас.

Десь у розпалі сварки задзвонив мобільний. Телефонував місцевий приятель, з яким вони домовлялися зустрітися – от же наївні люди! – після акції біля ОДА випити чаю. Тепер, дізнавшись про жорстокий розгін, приятель – його звали Сергієм – хотів довідатися, де вони і що з ними сталося, чи живі і чи не потрібна яка допомога.

– Ми в порядку, – запевнила Саша. – Але наш друг у біді. Можеш обзвонити морги і лікарні, дізнатися, чи є там такий? – вона назвала прізвище Олега.

Олега знайшли в одній із місцевих лікарень, він перебував у важкому стані і йому от-от мали зробити операцію.

– Зараз ми його звідти ніяк не витягнемо, – переконував Сергій. – По-перше, там менти, вони його й привезли. По-друге, вашому другу потрібна термінова операція.

– А після операції його загребуть менти!

– Можливо. Але хай краще так, ніж він помре зараз від втрати крові.

З такими аргументами важко було сперечатися, і вони пристали на пропозицію Сергія: вийти з горища через деякий час, зустрітися, переночувати у нього, а потім… потім він придумає, як врятувати Олега.

Сергій виявився неговірким і кмітливим чоловіком. Залишивши Сашу й Івана у себе вдома, він поїхав до лікарні, де тримали Олега. Там знайшов головного лікаря, з яким швидко домовився про порядок дій.

Наступного ранку, годині о шостій, вони втрьох вже стояли з сумкою, в яку Сергій напхав свої речі – куртку, взуття, светр, джинси – під дверима чорного входу. Олег, уже прооперований, чекав їх у палаті. Швидко його вдягнули, під руки вивели чорним ходом на вулицю, підворіттями, щоб не викликати таксі і не привертати зайвої уваги – здалеку здавалося, що то просто гуляки ведуть свого нетверезого товариша, що ледь стоїть на ногах, додому, – пройшли пару кварталів, а там уже взяли таксі, де Олег продовжував видавати з себе алкоголіка.

Удома з рани Олега почала хлюпати кров. Сергій знайшов знайомого лікаря, який приїхав за годину і зупинив кровотечу. За кілька годин приїхала машина і забрала всіх трьох – Івана, Сашу й Олега – до Києва.

– Ніколи, чуєш! – ніколи більше не смій кидати друзів у біді! – знову дорікала Саша Івану, хоча й розуміла десь там, у підсвідомості, що Іван ні в чому не винний, що зробив все можливе, аби врятувати їх. Проте Іван сидів, похнюпивши голову. Його завжди вистачало на супротив дружині лише до певної межі, а потім він здавався і вже не опирався натиску.

21

То був страшний місяць. Здається, найстрашніший у житті країни за останні сімдесят років. Країна перетворилася на суцільний Майдан, і вже ніхто не міг сказати, коли і чим все закінчиться. Влада перейшла всі межі – зникали і гинули люди, центр столиці перетворився на справжнє поле бою, правоохоронці перетворилися на мисливців за головами, і вже ніхто не дивувався зброї в їхніх руках, направленій на беззбройних людей.

Напередодні «мирного наступу на Верховну Раду», що запланували на 18 лютого з метою натиснути Майданом на народних депутатів інших фракцій підтримати зміни до Конституції і повернути парламентсько-президентську форму правління, опозиція обговорювала питання, пов’язані із цими заходами. Зійшлись зрештою на тому, що треба змушувати парламент проголосувати зміни до Конституції будь-якою ціною – іншого, безкровного виходу з ситуації, що склалася в країні, не існувало, хоча всі добре знали, що апарат Верховної Ради відмовлявся навіть реєструвати ці зміни, не те що ставити на обговорення чи голосування. Мирна хода також розцінювалася як чергова спроба ще раз продемонструвати Хазяїну і «сім’ї» чисельність протестів – до Києва у той день з’їхалося дуже багато людей з усіх кінців країни.

Ранок почався так, як і запланували: депутати опозиції зайшли до Верховної Ради і стали вимагати зареєструвати зміни до Конституції для того, щоб хоча спробувати їх проголосувати. Звісно, нічого з того не вийшло, і депутати заблокували трибуну. Голова Верховної Ради Рибак у залу засідань навіть не заходив, сказали, що начебто його забрала «швидка» через серцевий напад, тож через деякий час стало зрозуміло, що нічого у Верховній Раді вже не відбудеться. Регіонали і комуністи потроху розсмоктались, будівлю оточила велика кількість міліції, «беркутів» і внутрішніх військ.

А люди тим часом кількома колонами рушили до стін парламенту в надії, що сьогодні здоровий глузд візьме гору і з кровопролиттям буде покінчено. Звісно, так думали не всі.

Свій ранок 18 лютого Саша розпочала прогулянкою з Іваном по Маріїнському парку. Сяяло сонечко, і вперше, може, за кілька останніх тижнів вона мала приємний, навіть радісний настрій, а всі погані передчуття розтанули, наче сніг під яскравими променями. В парку стояло багато майданівців, вони також посміхалися – всі чекали на мирну ходу до Верховної Ради. Опозиція нарешті насмілилася прямо висловити свої вимоги, вимоги Майдану. Ще кілька місяців тому навіть сама думка про позбавлення влади Хазяїна видавалася страшною крамолою, але тепер, після стількох