Читати книгу - "Вогонь до вогню"

вогнями. З одного боку — Ногаєвичі, а з іншого — сама Золота Орда. І коли вони домовляться між собою.

— їм навіть домовлятися не треба, — перебив Боброка князь чернігівський Корибут, який до того сидів мовчки. — Кожен з них і сам може вдарити так, що з кількох наших тисяч, котрі ми залишимо там, тільки пір’я полетить. Вважаю, що Боброк правий. Краще небезпеку чекати з одного боку, аніж з двох.

— Але ж сто тисяч, — важко зітхнув Коріят. Слідом за ним похнюпилися і його сини. — Це вам не ляхи і навіть не тевтони…

— А що тевтони? — войовниче скинувся Кейстут. — Сорок тисяч сунули на нас. Де вони нині? І всі, як один, були в залізо закуті. А на якому з татар ви бачили те залізо?

— Але ж сто тисяч… А що маємо ми? Можеш сказати нам про це, великий княже?

Ольгерд знову прокашлявся. Здається, в горлі шкребло трохи менше.

— А це я у вас повинен запитати, — повільно, мов би знехотя посміхнувся він. — 3 кого почнемо — з тебе, княже полоцький?

— Можу дати шість тисяч ратників, — відказав Андрій.

— А більше шкода?

— Коли зібрати мисливців, бортників з ратаями та дроворубами, то всього тисяч з десять набереться. Проте ті не вчені ратній справі…

— Це мисливці не вчені? — підняв Ольгерд важкі брови. — Маєш дати не менше восьми тисяч. І настільки вони будуть вчені, спитаю з тебе, а не з них. А ти що даси, Коріяте?

— Тисячі чотири, не більше. Сам же відаєш, князівство моє невелике…

— І в мене стільки ж, — відгукнувся Кейстут. — Мало, зате всі в броні. А більше не можу, бо треба комусь і перед тевтонами маячити. Та гадаю, що мої чотири тисячі не поступляться і десятьом татарським.

— Веди рахунок, Дмитре, — звелів Ольгерд князю брянському.

— Слухаю, великий княже…

Дмитро заходився щось виводити на столі кінчиком ножа. По хвилі запитав:

— А дядькові Кейстутові скільки ратників записати — чотири тисячі троцьких чи десять — татарських?

Андрій полоцький голосно пирхнув. По обличчях інших князів хвилями заходили посмішки. Не втримався і великий князь, хоча тут же докірливо мовив:

— І тут у тебе не як у людей. Гаразд, пиши чотири тисячі, а там видно буде. То що в тебе вийшло?

Князь брянський зітхнув:

— Поки що супроти Ногаєвичів всього нічого — шістнадцять тисяч. А з моєю дружиною буде двадцять одна.

— Додай моїх десять тисяч, — звелів Ольгерд.

— Хвилиночку, великий княже, — тридцять одна тисяча. Це вже щось…

Ольгерд повернувся до князя київського:

— А ти що даєш?

— Тисяч вісім буде, — пообіцяв Володимир. — Без бродників князя Боброка. А це ще біля трьох тисяч.

— А чи надійні люди ці бродники? — насуплено поглянув великий князь на Боброка. — Чував, що руські князі на Калці теж покладали великі надії на полк бродників. А що з того вийшло — до цього часу не можемо отямитися.

— За три тисячі головою ручаюся, великий княже, — відказав князь канівський.

— Гляди мені… Дмитре, запиши, що київська земля дає одинадцять тисяч ратників, — звелів Ольгерд.

— І ще допиши дві тисячі переяславських мужів, — додав Володимир.

— Тоді запишемо тринадцять, — сказав Ольгерд. — А в тебе, Корибуте, що?

— Маю під рукою три тисячі. А там…

— Пишемо те, що є…

— А ти що скажеш, брате? — звернувся Ольгерд до Любарта.

Той повагом пригладив вуса.

— Маю до семи тисяч оружних воїв. Проте, великий князю, ніхто не відає, що замислять цього літа король польський та угри.

— Доки вони будуть мислити, можна купно навалитися бодай на подільського хана Солтана, — відірвався від підрахунків князь брянський. — Примучимо Солтана — і король польський підіжме хвоста.

— Було вже, — похмуро зауважив Любарт. — Було, коли купно навалилися на тевтонів. Я тоді майже все військо повів на цю прю. А коли повернувся, землю галицьку мов корова язиком злизала. І ніяка купність не допомогла мені повернути її назад.

У зброярні запанувала тиша.

— Сам же відаєш, що не з одним Казимиром довелося тоді мати справу, — нарешті зауважив Коріят.

— Зараз може бути те ж саме, — відрізав Любарт. — Втрачу ще й волинську землю — хто мені іншу дасть? Ти ж своїм Новогрудком, брате, не поступишся.

— Гаразд-гаразд, — втрутився Ольгерд, аби припинити суперечку між братами. — Отже, що маємо?

— Коли рахувати дружину дядька Любарта, то маємо п’ятдесят три тисячі, — відказав князь брянський. — Коли без нього, то й до п’ятдесяти не дотягнеться. Проте можна зібрати ще шість-сім тисяч, великий княже.

Ольгерд запитально підняв брови.

— Що ти маєш на увазі?

— Кинути клич в чернігівській та сіверській землях.

— Можна було б, — згодився Ольгерд. — Але ти своїм дурним нападом роздражнив шаруканьського хана, і тепер невідомо, як він себе поведе, коли дізнається, що ці землі, як і