Читати книгу - "Медлевінґери"

Хтось постукав у двері, що ведуть на подвір’я. Отже, вони повернулися. Йоганнес неквапливо підвівся. І та тінь, учора ввечері, то також були вони…

Коли Йоганнес відчинив двері, то побачив перед собою ту крихітну дівчинку.

— Ми не боїмося! — заявила вона, зухвало задираючи голову. — І не думай собі такого!

— Ні-і, — похитав головою Йоганнес.

— А зараз ми зайдемо до тебе! — завзято наступала дівчинка. — Стережись! Ми знаємо прийомчики, витівки, правда, Ніссе? Геть з дороги!

— Це мені? — перепитав Йоганнес, але досі він несвідомо задкував, тож тепер йому лишилося тільки впасти на кухонний стілець.

— Отак! — погрозливо мовила дівчинка. — Заходь, Ніссе. Нісс отримав свою фібулу! Затям собі!

— Так? — пошепки протягнув малий господар. Він не зрозумів, про що мова, але перепитати не зважився.

— Он подивись! — провадила далі маленька гостя. — І не забувай про це! Ти ж, певно, ще й не дожив до свого Великого Дня…

Хлопчина тим часом обережно, невеличкими кроками, увійшов до кухні й став, мов укопаний, перед телевізором.

— Ану зізнавайся! Ти заховав у себе Ведура!

— Я взагалі не розумію, — похитав головою Йоганнес, — про кого це ви говорите!

— А денносвіти? — крикнула дівчинка. — А зорова скринька?

— Ну, ніяк не втямлю, — доводив Йоганнес, — про що це ви! — Подивився на дівчинку. — Ви про телевізор? — запитав. — То яке він має відношення до вашого…?

— Ведура! — суворо нагадала гостя.

— …Ведура? — закінчив своє запитання малий господар.

Хлопчина й дівчинка перезирнулись.

— Він прикидається дурником! — висновила дівчинка і підійшла до господаря. — Я тебе вкушу!

— Ні! — зойкнув Йоганнес, задираючи ноги на сидіння. Укуси деяких змій отруйні. І скорпіонів… Спробував непомітно переконатися, чи не спух, чи не посинів бува вкушений палець. — Присягаюся, не знаю, про що ви говорите!

Хлопчина задумався.

— А що, коли він каже правду, Моа? — запитав він. — Може ж таке бути, що він…

— Присягаюся, що кажу правду і тільки правду! — вигукнув Йоганнес. — Я й справді не знаю, про кого ви говорите… Моа? І Нісс?

Моа примружила очі, але Нісс мав такий вигляд, ніби починає вірити малому господареві.

— Мене звати Йоганнес! — відрекомендувався хлопчик, простягаючи руку для привітання. — Привіт! Я не тямлю, на якому це я світі, чесно! Через вас. Тому що, як з’ясувалося, на світі існують отакі кумедні малючки, як оце ви.

І збентежено знизав плечима.

— Ну, оце так чудеса! — здивувалася Моа. — Тому що існуємо ми? Це швидше тому, що існуєте ви!

— Як це так? — перепитав Йоганнес.

Нісс підійшов упритул до його стільця й задер підборіддя.

— Людей не існує! — повідомив крихітний прибулець. — Це знає кожна дитина в нашому краї. Люди — це істоти з байок і казок, і про це всі дізнаються ще задовго до школи.

Йоганнес обережно спустив ноги на підлогу.

— Тримайте мене, бо я зараз упаду! — тільки й вимовив він.

— Що, у вас цього не знають? — перепитала Моа. — І що ви знаєте взагалі? Коли вам доводиться навіть викрадати наших умільців, аби вони наробили денносвітів?

— Що? — знову не втямив Йоганнес. — Може, хтось з вас бажає кока-коли?

І помахав пляшкою.

Він надумав ставитися до них, як до цілком нормальних гостей. Але їх мов вітром здуло. Моа й Нісс шаснули під кухонний стіл.

— Не бийся! — крикнув Нісс.

— Та це ж просто кола! — розпачливо вмовляв крихітних гостей господар. — Я тільки хотів запитати, чи не бажаєте ви попити водички.

Моа визирнула з-під столу.

— То в тебе не бойовий дрюк? — обережно поцікавилася вона.

Йоганнес похитав головою і налив напою у три склянки.

— Ось, прошу! — сказав він, ставлячи повні склянки на стіл. — Можете самі переконатися.

Вагаючись, Моа наблизилася до склянки, але не дотяглася: руки були надто вже короткі.

— Ой, перепрошую! — вибачився Йоганнес і поставив дві склянки на підлогу. — Чи не могли б ви мені хоч зараз усе розповісти? Хто ви такі? Чому опинилися тут? І звідкіля прийшли?

Нісс умостився на килимку й схопив склянку обіруч.