Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

— Томе, а тю! Тю на тебе, Томе! Гості твої потомились, а тобі й байдуже! Ну, ходіть-бо за мною, веселенькі друзі, Том вас миттю освіжить! Втріть від пилу бузі, руки вимийте брудні; плащики зніміте, що з дороги ще курні, і чуприни кучеряві до ладу вкладіте!

Він відчинив двері, й мандрівники подалися слідом за ним через короткий коридор, де різко звернули за ріг. Дісталися до низької кімнати з похилим дахом (наче до якоїсь горішньої надбудови над північним краєм оселі). Стіни її були зі суцільного каменю, проте закриті зеленими килимами та жовтими завісами. Підлогу було вимощено плитняком і застелено свіжим зеленим очеретом. Чотири товсті матраци, кожен із купою білих ковдр, лежали при одній стіні. Біля протилежної стояла довга лава, на якій примостилися чотири глиняні тази, а поруч із ними стояли коричневі жбани з водою: одні — з холодною, інші — з гарячою, що бухала парою. Біля кожного ложа чекали м’які зелені капці.

Небагато й часу минуло, а вже гобіти, вимиті й посвіжілі, по двоє всілися за стіл, а Золотинка та Господар умостились одне навпроти одного. Вечеря була довга та весела. Хоча гобіти їли так, як уміють їсти лише зморені голодом гобіти, їжі нікому не забракло. Напій у кубках смакував, як чиста холодна вода, і брав за серце та додавав снаги голосам, як вино. Гості раптом збагнули, що весело співають, ніби співати їм було значно легше та природніше, ніж просто розмовляти.

Нарешті Том і Золотинка підвелись і взялися хутко прибирати зі столу. А гостей попросили тихенько посидіти у кріслах, давши їм стільчики для втомлених ніг. Перед гобітами в широкому каміні горів вогонь — горів і приємно пахнув, мовби в ньому потріскували яблуневі дрова. Коли господарі впоралися з роботою, то загасили все світло, крім однієї лампадки та кількох свічок біля полички над каміном. Підійшла Золотинка, тримаючи в руці свічку, стала перед гостями і побажала кожному на добраніч та міцного сну.

— Спочивайте, — сказала вона, — аж до ранку! Не зважайте на нічні звуки! Бо ніщо не проникне сюди крізь ці двері та вікна, крім світла місяця й зір чи вітру з верхів’я пагорба. На добраніч!

І вийшла з покою в ореолі мерехтливого світла під шурхіт сукні. Кроки її відлунили гомоном струмка, що серед нічної тиші ледь чутно збігає з пагорба по холодному камінню.

Том спершу мовчки сидів поруч із гостями, а тим часом кожен із них намагався зібратися з духом, аби поставити йому бодай одне з багатьох запитань, які роїлись у їхніх головах під час вечері. Але сон поволі осідав на їхні повіки. Нарешті Фродо таки озвався:

— Ти почув мій крик, Господарю, чи то щасливий випадок привів тебе до нас у потрібну мить?

Том стрепенувся, наче його щойно вирвали з приємного сну.

— Га? Що? — перепитав він. — Чи почув я твій крик? Ні, не чув нічого: спів займав мене цілого, чарами мов обволік. Значить, вів мене туди випадок щасливий, якщо так звете це ви, — іншим був мій намір, хоч і ждали ми тебе в гості незабаром. Чули звістку ми, авжеж, про твої заблуди. І збагнули, що от-от зійдеш понад води, адже всі стежки ведуть вниз до Верболозки. Ох, той Вербочоловік, він співець могутній; сивий старець-витівник, маєм з ним мороку! А маленькому народу пут його уникнуть годі, й не таких зживав зі світу спів його облудний. Але Том мав і собі там одну докуку, із якою зволікати не було на руку.

Томова голова схилилася так, ніби його знову змагав сон, але за хвилю він продовжив м’яким співучим голосом:

Я мав роботу тут — білих набрати лілій,

латаття і квіток на радість моїй пані,

щоб останнє цьогоріч спасти перед зимою,

щоб квітнув квіт в її ногах, поки сніг розтане.

В останні літні дні завжди я їх шукаю

там, де озера глибінь вниз, вздовж Верболозки;

там весняний перший цвіт — там само й цвіт останній.

Саме там я колись доньку Ріки і стрінув,

Золотиночку мою, поміж очеретів.

Медом був спів її, пташкою — серденько!

Бомбадил розплющив очі й несподівано зиркнув ними на гобітів так, що вони побачили, як під його бровами грають блакитні іскорки:

Тож пощастило вам — бо відтепер не скоро

бігтиму знов я вздовж лісової річки —

аж як мине цей рік. І не йтиму біля

Вербочоловіка аж до весни,

бо тільки навесні затанцює знову

стежкою донька Ріки, вниз, аби скупатись.

Він знову замовк, але Фродо не міг витерпіти, щоби не поставити ще одне запитання — те, на яке він найбільше хотів почути відповідь.

— Розкажи нам, Господарю, — мовив він, — про Вербочоловіка. Хто він? Я ніколи раніше про нього не чув.

— Ні, не треба! — в один голос заперечили Мері та Піпін, умлівіч випроставшись у кріслах. — Не зараз! Почекай до ранку!

— Правильно! — погодився старий. — Доки світ пітьма вкриває, нащо вам це знати? Зараз, гості дорогі, час відпочивати. Полежіть на подушках до самого ранку. Поки розвидниться там, у вікні, ви не зважайте на звуки нічні, і не бійтесь давньої, як я, сивої верби-ошуканки!

Потому він нахилився над лампадкою, задмухав її та, схопивши в кожну руку по свічці, вивів гобітів із покою.

Матраци й подушки були м’які, наче пух, м’яко біліли вовняні ковдри. Гобіти повмощувалися на широких ложах, понатягали мало не на вуха легкі ковдри й одразу поснули.

Глупої ночі Фродо лежав, провалившись у безпросвітний сон. Йому снилося, як сходить місяць-молодик: аж ген удалині його тонке світло вихоплювало з мороку чорний камінний мур, пронизаний темним склепінчастим отвором, схожим на велетенську браму. Фродо здалося, ніби він здійнявся в повітря і, пролітаючи понад муром, бачить, що та камінна стіна — то кільце пагорбів і що всередині того кільця стелиться рівнина, посеред якої, мов нерукотворна могутня вежа, стоїть гостроверха кам’яна гора. На самому її шпилі бовваніє постать самотнього чоловіка. Піднімаючись, над його головою на мить зависнув місяць, відбившись на білому розкуйовдженому вітром волоссі. З темної рівнини внизу долинали жаскі крики, а також виття багатьох вовків. Зненацька на тлі місяця промайнула тінь, яку могли би відкинути розлогі крила. Чоловік на вежі здійняв угору руки, і з патериці,