Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

яку він тримав, заструменіло світло. Велетенський орел спустився з небес і забрав чоловіка зі собою. Голоси волали, а вовки скавуліли. Щось зашуміло, наче зірвався сильний вітер, і водночас гучно залунав цокіт копит, які мчали, мчали, мчали зі Сходу. «Чорні Вершники!» — подумав Фродо, прокидаючись і відчуваючи, що той цокіт і досі відлунює йому в мізках. Він замислився, чи вистачить йому сміливості, щоби коли-небудь знову покинути безпечний затишок цих кам’яних стін. Довго лежав непорушно і прислухався, та всюди було тихо, тож нарешті він перевернувся на інший бік і заснув чи то пак забрів в інше сновидіння, якого не запам’ятав.

Поруч із Фродо лежав Піпін, який теж бачив недобрий сон, але той сон закінчився, тому він і собі перевернувся і захропів. А потім раптом прокинувся чи думав, що прокинувся, проте однаково чув у пітьмі той самий звук, що мучив його вві сні: тук-тук, рип — звук, який нагадував тремтіння гілки на вітрі, коли її пальці-галузки шкребуться до стіни та до вікон: шкряб, шкряб, шкряб. Піпін згадував, чи є поблизу дому верба, і зненацька його вразила страхітлива підозра, що він перебуває не у звичайному будинку, а всередині верби, й чує той жахливий сухий і рипучий голос, який знову сміятиметься з нього. Він сів, помацав м’які подушки, які провалювалися під його руками, і знову ліг, заспокоєний. У вухах йому ніби відлунювали слова: «Не бійтеся нічого! Спочивайте до ранку! Не зважайте на нічні звуки!» З тим Піпін і заснув.

А у спокійний сон Мері цілком несподівано вдерся гомін води: вона спершу пливла тихцем, а потому почала невпинно розтікатись. І розтікалася дедалі швидше довкола дому, поки перетворилася на похмуре безбереге озеро. Вода клекотіла попід стінами й повільно, але впевнено піднімалася. «Потону! — подумав гобіт. — Вона знайде, як сюди пробратись, і тоді я потону». Йому наверзлося, що він лежить у м’якому грузькому багні... Мері зірвався на рівні, поставив ноги на кутик холодного твердого плитняку й, аж тепер згадавши, де він, знову ліг. Йому здалося, ніби він чує чи пригадує почуте: «Ніщо не проникне крізь ці двері та вікна, крім світла місяця й зір або вітру з верхів’я пагорба». Легенький повів духмяного леготу сколихнув фіранку. Мері глибоко вдихнув і знову міцно заснув.

А Сем, як він потому пригадував, цілу ніч проспав безтурботно та задоволено, наче гобітське немовля.

Четверо гобітів дружно прокинулись у світлі світання. Том походжав покоєм, насвистуючи, мов жайвір, а коли почув, що гості заворушилися, сплеснув у долоні й гукнув: «Гей! Бом! Тірлі-бом! Мої любі!» Потому розсунув жовті фіранки, і гобіти побачили, що за ними в обох кінцях кімнати ховаються вікна, одне з яких виходить на схід, а друге — на захід.

Набравшись сил, вони жваво позіскакували з ліжок. Фродо підбіг до східного вікна й побачив за ним город, аж сірий від роси. Гобіт майже сподівався побачити дерен, який мало не пнеться по стінах, — дерен, усуціль поритий слідами копит. Насправді ж овид йому заступав рядок високої квасолі на тичках, а понад нею і далеко позаду на тлі світанкового сонця бовваніла сіра верхівка пагорба. Ранок був тьмяний: на сході поза довгими хмарами, схожими на пасмуги брудної вовни, з країв поцяткованої червінню, залягали мерехтливі жовті надра. Небо натякало на майбутній дощ, але світло швидко просторилося навсібіч, і квіти квасолі червоно виблискували серед мокрого зеленого листя.

Піпін визирнув із західного вікна і пірнув поглядом просто в озеро імли. Ліс заховався в Тумані. Йому здалося, ніби він дивиться згори на скісний покров із хмар. У тому місці, де суцільна імла переходила в мутні пера та буруни, була якась балка або ж канал — долина Верболозки. Ліворуч із пагорба збігав струмок, зникаючи серед білястих тіней. Зовсім поблизу був сад, оточений доглянутим помережаним сріблом живоплотом, а поза ним — сіра підстрижена трава, аж потьмяніла від росяних крапель. Верби не було видно ніде.

— Ранок добрий, милі друзі! — гукнув Том, відчинивши навстіж східне вікно. До кімнати влетіло прохолодне повітря, яке пахло дощем. — Ох, нечасто нам сьогодні бачить сонечко в лице. Я вже погуляв добряче, по верхів’ях настрибався, доки ранок стрів оцей. Вже розвідав, звідки вітер, і яку погоду ждати, мокрі трави бачив в лузі й мокре небо угорі. Розбудив я Золотинку, бо співав їй при вікні, але гобітів зраненька не розбудить навіть грім. Уночі народ маленький не наспиться, доки тьма, зате щойно світло світить — вже тривог у них нема! Бім-бом! Прокидайтеся хутчіш, гей, веселі друзі! Позбувайтесь з’яв нічних! Тірлі-бом-било! Солоденькі мої! Гей-бо, не баріться, вже снідання на столі — йдіть і поживіться, бо загаєтесь, то буде вам зі страв лиш трава й дощова водиця!

Не варто й казати, що гобітів — хоча Томова погроза і не здалася їм надто серйозною — двічі просити не довелось, і з-за столу вони встали тільки тоді, коли той уже майже спорожнів. Ані Том, ані Золотинка з ними не сідали. Томів голос було чути десь у хатині: господар то бряжчав чимось на кухні, то ходив угору-вниз сходами, то співав деінде на вулиці. Вікна покою виходили на захід, на імлисто-хмарну долину, і їх було відчинено. З солом’яної покрівлі крапала вода. Не встигли гості й доснідати, як хмари зійшлись, утворивши непроникну стіну, і на землю м’яко та розмірено полилися прямі струмені сірого дощу. Ліс повністю зник за його густою завісою.

Гобіти визирали з вікна, і раптом на них ніжно, ніби дощопад із неба, опав дзвінкий голос Золотинки, яка співала десь угорі. Розібравши кілька слів, вони збагнули, що їхня господиня співає пісню дощу, лагідну, як зливи на сухих пагорбах, — пісню, в якій ідеться про життєплин ріки від джерела в нагір’ях до далекого Моря внизу. Гобіти насолоджувалися слуханням, і серце Фродо раділо та благословляло вдалу погоду, яка віддаляла їхній від’їзд. Думка про нього важким тягарем лежала йому на серці, відколи він прокинувся, втім, тепер гобіт зрозумів, що сьогодні вони нікуди не підуть.

На заході загніздився високий вітер, і хмари, ще густіші та вологіші, ніж допіру, котилися небом, аби вилити свій свинцевий дощ на оголені голови Пагорбів. Довкола будинку не було видно нічого, крім спадної води. Фродо стояв біля відчинених дверей і дивився, як біла крейдяна стежина перетворюється на маленьку молочну річку та збігає, булькочучи, вниз у долину.