Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

голови, мов велике, невиразне весло. Він важко поклав її на очі.

Сни припинилися. Айзек визирнув крізь пальці. Був день. Було світло.

— В ім’я... Джабберової... дупи... — прошепотів він. Голова боліла від напруги.

Це було абсурдно. У нього не було жодного відчуття втрати часу. Він чітко все пам’ятав. Здавалось, навіть краще, ніж зазвичай. Він чітко пам’ятав, як качався по ліжку, пітнів, кричав під дією сон-трути десь півгодини, не більше. І все ж було... він із зусиллям розплющив очі, примружився, щоб розгледіти годинник... було пів на восьму решку; минуло багато годин, відколи йому вдалося заповзти на ліжко.

Він обперся на лікті й оглянув себе. Його темна шкіра була вологою й сіруватою. З рота смерділо. Айзек усвідомив, що він, схоже, лежав майже нерухомо всю ніч: постіль була ледь-ледь зморщена, та й усе.

Нажахана пташина пісня, що розбудила його, зазвучала знову. Айзек роздратовано струснув головою й роззирнувся, шукаючи, звідки вона лунала. Крихітна пташка відчайдушно літала колами під стелею складу. Айзек зрозумів, що це був один із неохочих втікачів, яких він одпустив напередодні, королик, що явно чогось боявся. Поки Айзек намагався визначити, що ж так нервувало пташку, гнучке тіло аспіда стрілою вилетіло з одного кута піддашку до іншого. На льоту він ухопив маленьку пташку. Крики королика різко урвалися.

Айзек важко вивалився з ліжка і збентежено роззирнувся.

— Нотатки, — сказав він собі. — Зроби нотатки.

Учений вхопив зі столу папір і ручку та почав записувати спогади про сон-труту.

— Що ж це, в біса, було? — вголос прошепотів він, пишучи. — Якийсь чувак суперово відтворив біохемію снів, або знайшов джерело... — він знову почухав голову. — Боже, що ж це за створіння, що таким харчується... — Айзек швидко встав і поглянув на полонену гусінь.

Він повністю завмер. Рот по-дурному широко розкрився, тоді зарухався, поки йому вдалося нарешті вимовити хоч якісь слова.

— О Боже мій! Свята срака.

Він повільно, нервово посунув кімнатою, неначе позадкував, очам своїм не вірячи. Підійшов до клітки.

Усередині роздратовано сіпалась колосальна маса кольорової гусеничної плоті. Айзек з тривогою став над величезним створінням. Він відчував дивні легкі вібрації чужорідного невдоволення у просторі навколо.

Гусінь за ніч стала принаймні втричі більшою. Тепер вона була сантиметрів тридцять завдовжки, і в товщину зросла відповідно. Поблякла велич її кольорових плям повернулась до тієї полірованої яскравості, що була з самого початку. Навіть з лишком. Липкі на вигляд волосинки ззаду перетворились на позірно небезпечні голки. У неї залишалось не більш як п’ятнадцять сантиметрів простору з кожного боку. Вона слабко штовхала стінки клітки.

— Що ж із тобою сталося? — прошипів Айзек.

Учений відсахнувсь і поглянув на створіння, котре сліпо махало головою в повітрі. Він швидко подумав, згадуючи, скільки доз сон-трути дав личинці. Відтак роззирнувся та побачив конверт із залишками там, де його поклав. Істота не вилізла з клітки й не зжерла решту. Не могло бути, зрозумів Айзек, що ті маленькі крупинки наркотику, котрі він залишив у клітці, містили достатньо калорій, які мала використати гусінь, щоб настільки вирости за ніч. Навіть якби вона набрала рівно стільки ж ваги, скільки й з’їла, цього було б замало для такого росту.

— Яку б енергію ти не отримала зі своєї вечері, — прошепотів він, — вона не фізична. В ім’я Джаббера, що ж ти таке?

Він мусив вийняти створіння з клітки. Воно ж виглядало таким жалюгідним, безцільно метаючись у крихітному замкнутому просторі. Айзек позадкував, бо думка про те, що доведеться торкнутися дивовижної істоти, викликала в нього страх та огиду. Зрештою він підняв коробку, похитнувшись від її значно збільшеної ваги, і просунув її у значно більшу клітку, що лишилася від його експериментів, — міні-вольєр із сітчастим передом у півтора метра висотою, де раніше була маленька родина канарок. Він відчинив дверцята коробки й перекинув товсту личинку в тирсу, а тоді швидко закрив на засув двері вольєра.

Учений відійшов, щоб оглянути полонянку після новосілля.

Тепер вона дивилася прямо на нього, і він відчув її дитячі благання про сніданок.

— Та притримай коней, — сказав він. — Я й сам ще не їв.

Айзек з важкістю відійшов од клітки, а тоді повернувся й попрямував до вітальні.

За сніданком із фруктів і глазурованих булочок Айзек зрозумів, що наслідки сон-трути швидко вивітрювались. «Можливо, це найгірше в світі похмілля, — всміхнувся він подумки, — але за годину його вже нема. Не дивно, що наркоші на це ведуться».

З іншого боку кімнати тридцятисантиметрова гусінь шкребла підлогу нової клітки. Вона погреблася носом у землі, а тоді знову підняла голову і змахнула нею в напрямку сон-трути.

Айзек ляснув себе рукою по обличчю.

— А щоб мене... — сказав він.

У нього в голові розмито поєднувались дискомфорт і жага експериментів. Це був дитячий захват, такий, як у хлопчиків і дівчаток, що підпалювали комах від сонця збільшувальним склом. Він устав і потягнувся в конверт великою дерев’яною ложкою. Далі підніс застиглу грудочку до гусені, яка майже затанцювала, коли побачила, чи вловила запах, чи ще якимось чином відчула наближення сон-трути. Айзек відкрив маленький отвір для годівлі позаду клітки і вкинув усередину дозу наркотику. Гусінь негайно підвела голову та припала до грудочки. Тепер її рот був досить великим, аби роздивитись, як він працює. Він розтулився й жадібно жував потужний наркотик.

— Більшої клітки можеш не чекати, — сказав Айзек, — тож пригальмуй із ростом, гаразд? — він одійшов до свого вбрання, не зводячи очей з істоти.

Айзек піднімав різні предмети одягу, розкидані по кімнаті, і нюхав їх. Потім одягнув сорочку й штани, що не смерділи і були найменш брудними.

«Треба скласти список справ, — хмуро подумав учений. — І найпершим пунктом записати — „Побити Щасливчика Ґазіда до смерті“». Він підійшов до столу. Згори на купі паперів, що його встеляла, була трикутна діаграма Об’єднаної Теорії Поля, котру він намалював для Яґарека. Міцно стуливши губи, Айзек втупився в неї. Відтак узяв рисунок і задумливо поглянув на гусінь, що собі щасливо жувала. Була ще одна справа, яку мав зробити того решку.

«Нема сенсу відкладати, — неохоче подумав він. — Можливо, вдасться переконатися, що нам з Яґареком треба починати з чистого аркуша, і дізнатися щось про цю мою приятельку... можливо». Айзек важко зітхнув і засукав рукави, а тоді сів біля дзеркала, щоб причепуритися, що він робив рідко і лише про