Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

людське око. Вчений безладно посмикав волосся, знайшов іншу, чистішу сорочку, в яку перевдягнувся, зневажливо кривлячись.

Він нашкрябав записку для Девіда й Лубламая, переконався, що велетенська гусінь була міцно замкнена й навряд чи могла втекти. Тоді спустився по сходах і, причепивши записку на двері, вийшов у день, пронизаний гострими, чіткими лезами світла.

Айзек зітхнув і попрямував у пошуках раннього таксі, котре мало відвезти його до університету й до найкращого біолога, природного філософа і біотавматурга, якого тільки знав: сумнозвісного Монтеґ’ю Вермішанка.

Розділ сімнадцятий

Айзек зайшов у Новокробузонський університет з відчуттям ностальгії й дискомфорту водночас. Із часів його викладання університетські корпуси мало змінилися. Різноманітні кафедри й факультети вцяткували Ладмід грандіозною архітектурою, що затьмарювала весь інший ландшафт.

Клаптик двору перед величезною старовинною будівлею наукового факультету вкривало опале квіття з дерев. Айзек простував доріжками, витоптаними поколіннями студентів, крізь віхолу сліпучо-рожевих пелюсток. Він діловито протупотів угору вичовганими сходинками й штовхнув масивні двері.

Айзек махнув перепусткою, простроченою років на сім, але його це геть не хвилювало. Вахтера за столом звали Седж, це був дещо пришелепуватий старий, який почав працювати тут задовго до Айзека, і, здавалося, працюватиме, доки не винесуть ногами вперед. Він привітався з Айзеком, як і завжди під час його нечастих візитів, ледь розбірливим мугиканням. Айзек потис йому руку й поспитався за сім’ю старого. В Айзека були причини для вдячності Седжу, перед чиїми вицвілими очима він витяг чимало лабораторного начиння.

Айзек ішов сходами повз купки студентів. Одні курять, другі сперечаються, треті щось пишуть. Попри однозначну більшість людей-чоловіків, були все ж таки й випадкові сторожкі групки ксенійської юні, жінок, або й тих і тих. Хтось вів теоретичні дебати з голосним хвалькуватим запалом. Інші пописували щось на полях підручників, смокчучи самокрутки з їдким тютюном. У кінці коридору інша групка, сидячи навпочіпки, вправлялася в щойно вивчених фокусах й весело сміялася, коли крихітний гомункул з меленої печінки пройшов, похитуючись, декілька кроків і розсипався на купку тремтливої мульчі.

Чим далі Айзек ішов сходами й коридорами, тим рідішали поодинокі групки студентів. З роздратуванням та огидою завважив, як із наближенням до кабінету колишнього начальника починає калатати серце.

Він пройшов у пишно оздоблене темним деревом адміністративне крило наукового факультету. В кінці коридору виднілися двері, на яких висіла золота табличка: «Декан. Монтеґ’ю Вермішанк».

Айзек зупинився перед дверима й нервово потупцяв. Стоячи там в замішанні, він думав, як поєднати накопичену за десять років злість і неприязнь та примирливий і дружній тон бесіди. Учений глибоко вдихнув і, коротко постукавши, відчинив двері та зайшов.

— Що ви собі... — вигукнув чоловік за столом і раптом затнувся, впізнавши Айзека. — А, — промовив він після довгої паузи. — Айзек. Звісно. Прошу, сідай.

Айзек сів.

Монтеґ’ю Вермішанк саме обідав. Його бліде обличчя й плечі круто нависали над величезним столом. За ним було невелике віконечко. Айзек знав, що воно виходило на широкі вулиці й великі будинки Хнуму й Мафатону, однак зараз світло перепиняла затягана фіранка.

Вермішанк не був товстий, однак від щік і нижче його вповивав легкий жирок, схожий на блідий саван мертв’яка. На ньому був затісний костюм, і з рукавів сочилася некротично біла шкіра. Ріденьке волосся було начесане й укладене з хворобливим завзяттям. Вермішанк пив грудкуватий суп-пюре. Він періодично вмочав у нього глизявий шмат хліба і смоктав отриману юшку, жував, але не відкушував, терзаючи мокрий від слини хліб, аж на стіл скрапувала жовтувата рідина. Його безбарвні очі поглянули на Айзека.

Той ніяково дивився на нього, дякуючи небесам за свою міцну статуру й шкіру кольору кіптявої головешки.

— Уже було зібрався шпетити тебе, що не постукав чи не повідомив заздалегідь, але потім побачив, що це ти. Звісно. Нам закон не писаний. Як ти, Айзеку? Гроші знадобилися? Треба робота? — розпитував Вермішанк у звичній флегматичній манері.

— Ні, ні, нічого подібного. Я в порядку, Вермішанку, — відповів Айзек, силкуючись зберегти доброзичливий тон. — Як ваша робота?

— Добре, добре. Пишу працю про біозаймання. Вдалося виявити піротичний гребінь у вогняного ґедзя. — Запала тиша. — Вельми цікаво, — прошепотів Вермішанк.

— Це чудово, чудово, — пожвавився Айзек.

Вони мовчки втупились одне в одного. Світська бесіда не клеїлася. Айзек ненавидів і поважав Вермішанка. Ненадійне поєднання.

— То, гм... така справа... — почав Айзек. — Якщо чесно, я прийшов просити про допомогу.

— Он як.

— Я працюю над дечим поза моєю компетенцією... Знаєте, я радше теоретик, ніж практик...

— Так... — голос Вермішанка сочився явною іронією.

«Ах ти лайно щуряче, — подумав Айзек. — Я сам же дав із себе поглузувати».

— Так-от, — повільно промовив він. — Це... тобто це могло би бути, хоч я і сумніваюся... питанням біотавматургії. Хотів поспитатися вашої фахової думки.

— Он воно що.

— Так. І я хотів би знати... чи можна поробити когось так, щоб він зміг літати?

— Охох. — Вермішанк відкинувся на спинку стільця й промокнув хлібом навколо рота. На якусь мить там залишилися вуса з хлібних крихт. Він зчепив перед собою руки, похрускав товстими пальцями. — Літати, значить?

У голосі Вермішанка почулося хвилювання, досі відсутнє в його холодному тоні. Може, він і хотів ужалити Айзека своїм презирством, та не міг не зацікавитися, коли йшлося про науку.

— Так. Мені цікаво, таке вже робили?

— Робили... — Вермішанк повільно кивнув, не відводячи погляду від Айзека. Той вихопив з кишені записник.

— Невже?

Вермішанк замислився, й очі на мить втратили фокус.

— Так... А що, Айзеку? До тебе хтось прийшов і попросив підняти себе в небо?

— Я не можу... е... розголошувати...

— Звісно, не можеш. Ти ж професіонал. І я це поважаю.

Вермішанк мляво усміхнувся гостю.

— Тож... Можна подробиці? — наважився Айзек, зціпивши зуби, перш ніж заговорити, щоб угамувати трем обурення. «Пішов ти, маніпулятивна зверхня свинюко», — бушував він подумки.

— Що ж... — Айзек нетерпляче совався на місці, доки Вермішанк задумливо дививсь у стелю, пригадуючи. — Був собі біофілософ, багато років тому, в кінці минулого століття. Калліджин його звали. Сам себе поробив.

На обличчя Вермішанка наповзла ніжно-жорстока усмішка.

— Чисте безумство, але нібито вдалося. Велетенські механічні крила розгорталися, немов віяла. Навіть написав брошурку про це.

Вермішанк витягнув шию над обплилим жиром плечем і пройшовся очима по корінцях томиків на книжкових полицях, що вкривали стіни. Він невизначено махнув