Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

✾ 16 ✾

Виїхавши за ворота, Артур одразу поїхав в бік центру.

— Куди ми їдемо? — тихо запитала Злата. В її голосі не було тривоги, здавалося, що запитала вона це просто так, для годиться.

— Тут поруч є кіоск. Купимо холодної води, бо ця, що була в машині, нагрілася. Може ти маєш якісь побажання?

— Ні…

— Може сік? Колу чи фанту?

— Води буде досить… — у Злати починала боліти голова. Вона потерла скроню.

— Болить?

— Так, трохи.

Воно й не дивно, майже весь день у сльозах.

— Що ти вживаєш в таких випадках?

— Нічого.

— Терпіти біль не потрібно. Зараз, вже скоро будемо на місці.

Артур зупинився біля кіоску, купив води, пакет круасанів і пакет фісташок. Те, що здалось йому більш-менш їстівним з усього асортименту. Сівши в машину, відкрив воду, витяг з бардачка ібупрофен, дав таблетку Златі.

— Що це ? — насторожено запитала вона.

— Це — легке знеболювальне. Не бійся, я нічого тобі не підсуну.

— Я не боюся, — вона взяла таблетку, поклала до рота й запила водою.

— Це добре. Зараз поїдемо знімати стрес.

— Знімати стрес? — по спині Злати пройшов холодок, вона перелякано поглянула йому в очі. Що він має на увазі?

— Вчора у нас був вогонь, сьогодні буде вода, — Артур усміхнувся й завів двигун. — А кажеш, що не боїшся мене. Аж побіліла.

— Я…

— Там, недалеко від пансіонату, є виїзд до місцевої річки. Говтва називається. Тобі треба заспокоїтися, біля води це виходить непогано.

 

Вони зупинилися біля берега, неподалік росли розлогі старі верби, а ще лежала колода, відполірована постійним сидінням на ній.

Злата вийшла з машини, не чекаючи, поки Артур відкриє їй дверцята — дуже хотілося вдихнути вологого свіжого повітря.

Річка була невелика, місцями, наскільки виднілося, її русло було вузьким, а місцями розширювалося, утворюючи імпровізовані купальні. Злата присіла на колоду і втупила погляд у течію.

Артур підійшов і став позаду неї. Він не торкався Злати і нічого не говорив, даючи їй час заспокоїтися й зібратися з думками. Так тривало недовго, близько п'яти хвилин. Його присутність хвилювала дівчину і, намагаючись осмислити сьогоднішній день, вона постійно відволікалась на його дихання за її спиною. Злата озирнулась.

— Присядь, будь ласка, поруч, — сказала вона, і Артур, переступивши через колоду, сів біля неї. Вони подивились одне одному в очі.

— Тобі краще?

— Не знаю… Сьогодні якийсь безкінечно божевільній день... за що вона так?

— Зіна не зовсім здорова. Коли вона була ще малою, її батьки знущалися над нею, зачиняли в льоху або сараї на ніч, морили голодом. Стелла через суд забрала собі небогу, але з головою у дівчини лишилися певні проблеми.

— Чому вони таке робили з нею?

— Я не знаю. Можливо, це у них спадкове. Але це не дає їй права ображати інших, особливо — тебе, — він обійняв дівчину за плечі й пригорнув до себе. — Ти холодна, як лід! Ти змерзла?

— Тут вогко…

— У машині є плед. Я зараз.

Артур пішов до авто, взяв плед, воду і небагатий вибір їжі, куплений в кіоску, повернувся. Сонце вже хилилось за край, наступав по-весняному прохолодний вечір. Він вкрив Злату пледом, сів поруч і знову пригорнув її до себе правою рукою.

— Знаєш, мені все це здається нереальним. Ніби це все сон. Я прокидаюся вранці і боюся, що ти мені наснилася, що я просто придумав тебе собі…— він притулився щокою до її маківки. — Що це все фантазія...

— Я відчуваю приблизно те саме, — тихо сказала Злата.

Артур взяв її ліву руку в свою. Шрами, відсутність фаланг… Вона хотіла забрати руку, але він не дав.

— Сонечку, не треба. Я знаю, що ти хочеш сховатись... але не від мене, добре?

— Невже тобі не гидко на це дивитися?

— Мені дуже шкода, що тобі довелося пережити ті жахи, що ти була змушена відмовитись від мрій і починати все спочатку… Що я не знав про це все і не міг тобі допомогти. Від цього мені дійсно стає дуже гидко на душі. А зовсім не від того, як змінилося твоє тіло. Шрами мене не лякають. До того ж, вони в тебе тимчасові. Я попросив дружину мого батька домовитися про консультацію для тебе в тій клініці, де робили лазерне шліфування Лізі, моїй сестричці.

— Артуре, я…

— Це лише консультація. Вони подивляться і скажуть що і як краще зробити.

— У моєї сім'ї нема таких коштів.

— Не думай про це, я ж казав, що це не проблема.

— Артуре, — Злата відсторонилася і поглянула йому в очі. — Чому?

— Бо я хочу, щоб ти була вільною від цих шрамів. Вони тебе гнітять, а я хочу, щоб ти була щасливою.

— І це — все?.. — Злата вдивлялася в його карі оксамитові очі, кольору кориці. В них було так багато всього, але Артур не озвучував жодної емоції. Вона не знала, що хотіла почути. Можливо, слова кохання, але хіба воно можливе за такий короткий час їхнього знайомства? Хоча минуло вже майже чотири роки. Складні чотири роки.

— Хіба цього мало?

— Для чого це тобі?

— Якщо ти будеш щасливою — я теж буду.

Вони дивились одне на одного, непомітно для самих себе зближаючи обличчя, доки губи не поєдналися у поцілунку. Довгому, тягучому, неквапливому, глибокому і ніжному поцілунку.

Злата повторювала все, що робив Артур, прислухаючись до своїх відчуттів, її тіло відгукувалось на кожен дотик, і невдовзі, піддаючись закладеним інстинктам, вона вже не просто відповідала, а й сама цілувала його.

Злата повернулася до нього всім тілом, і він, підхопивши дівчину, посадив її собі на коліна, розвівши її ноги в різні боки, а її рукам знайшлося місце на його не прикритих майкою плечах. Низ живота налився жаром, хотілось притиснутися до його гарячого тіла, розчинитись у ньому. У голові паморочилося, здавалося, всі думки зникли і лишилися лише нові незнані досі відчуття, а ще бажання близькості.

У Артура задзвенів телефон і поцілунок довелося перервати. Важко дихаючи, вони дивились одне на одного розгублено і засмучено, адже щойно їм обом було дуже добре. Його рука, покинувши талію дівчини, потяглася до задньої кишені джинсових шортів по телефон.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍