Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— Це Матвій, — сказав він Златі і прийняв виклик. — Слухаю. Ми біля річки, навпроти пансіонату. Виходиш, ідеш праворуч, потім дорога ліворуч і далі вже прямо. Так. Що там? Ну, приходьте, давай. — Він вимкнув телефон і поглянув на дівчину. — Матвій і Жанна зараз прийдуть.

— Треба було їхати подалі, — Злата усміхнулася, — щоб до нас було не так просто дістатися.

Поцілунок розслабив її, вона заспокоїлась, і паростки довіри до чоловіка починали обплітати її серце і розум. Їй з ним було ДУЖЕ добре.

— Ми ще можемо втекти, — відповів він, змовницьки усміхаючись і повернувши руку на її талію.

— Пізно. Вони вже йдуть по нас.

— Отже наступного разу будемо ховатися краще.

— Наступного разу? — перепитала Злата здивовано, а потім усміхнулась. — Домовились.

Артур пригорнув її до себе і знову поцілував. Йому було мало, він хотів ще. Злата відповіла на поцілунок, обвила його шию й плечі, ногами обхопивши його стан.

— Ти швидко вчишся, — прошепотів між поцілунками.

— Хороший учитель, — усміхнулась у відповідь.

— Треба якось зупинитись, доки можемо, — він відхилився і перевів подих.

— Так, — Злата неохоче зняла руки з його плечей і переклала на прикриті майкою груди. Поглянула йому в очі палаючим поглядом. Артур не відпускав її, так і тримав на своїх колінах.

— Сонечку, не дивися так на мене, будь ласка, я стримуюся з останніх сил...

— Добре, — вона усміхнулась самими кутиками губ і зробила спробу підвестись з нього, але він не дав, утримуючи її за талію.— Артуре, мені ж потрібно пересісти.

— Зараз, — він перевів подих і, підхопивши її, посадив поруч з собою так само, як вона сиділа раніше. — Пробач… це складніше ніж я думав. Ти як? Голова вже не болить?

— Не болить, — вона дивилася на нього затуманеним поглядом, концентруючи увагу на його губах. Артур теж хотів продовження, але здоровий глузд наказував зупинитись.

— Треба випити води, — він узяв пляшку, що стояла біля його ніг, відкрив і подав Златі.

Фігури Матвія і Жанни виринули з-поміж дерев і наближалися до них. У Злати забуркотів живіт.

— Може таки перекусиш? Меню, звісно, не супер, але хоч щось.

— А з чим круасани?

— Був лише шоколад. Піде?

— Піде, — Злата взяла маленький круасан з поданого Артуром пакета. Вона навіть не уявляла, що так зголодніла. — Дякую. Дуже смачно.

— Хочеться сказати "на здоров'я", але у ньому — лише порожні калорії, — Артур і собі взяв круасан.

— Калорії — це теж корисно. Енергія, — настрій Злати таки покращився. Артур підсунув знову пакет з солодощами. Калорії їй точно не будуть зайві, бо занадто вже худенькою вона була.

— Фісташки корисніші: вони містять калій, магній і вітаміни групи В. Тримай, я зараз відкрию, — він віддав їй солодощі і взяв фісташки.

— Я ніколи не їла їх, — Злата трохи зам'ялась.

— Зараз спробуєш, — Артур відкрив пакет і, висипавши на долоню трохи горішків, почав їх чистити, а потім простягнув дівчині, — бери. Фісташки часто називають горішками. Насправді, фісташка не горіх, а кістянка.

Злата прожувала декілька зернят. Смак їй сподобався.

— Смачно.

— Бери ще, — він подав їй почищені фісташки.

— Ні, ну ви погляньте на них! — Закричала Жанна, наближаючись, — там всі дуріють, куди ви поділися, а вони тут сидять і насіння лузають!

— Це не насіння, це — фісташки, — сказала Злата, кладучи зернята до рота.

— Круто. То це ви втекли, щоб не ділитися? — Матвій присів біла Артура і відсипав собі трохи фісташок з пакета.

— Так. Саме тому і поїхали — їсти біля річки. У нас пікнік, — Артур знову простягнув Златі почищені фісташки. — Що там було?

— Та що там було... Твій батько задав Стеллі і Зіні прочуханку, але Зіна лишилася при своєму. Вона не втрачає надії достукатися до тебе і вправити тобі мізки.

— Ой, на це дійство стільки бажаючих... Що ще?

— Стелла наче розкаялася у тому, що підтримувала небогу, що така поведінка не гідна віруючої людини, але в її випадку це не вирішує проблему. Зіна… Зіна як Зіна.

— Завтра вони всі поїдуть у Лубни, і ми матимемо принаймні один день спокою, — сказав Артур.

— Можливо навіть півтора чи два. Бо мого батька точно залишать на ночівлю. А отже: твого батька, мене, Стеллу і Зіну, — сумно промовив Матвій.

— О, це добре.

— Тобі — так. Мені — не дуже.

— Ну, Матвію, ситий кінному не піший. Якщо Зіна побуде деінде трохи часу, я буду ду-у-уже задоволений.

— Я ще хотів понити трохи і вмовити тебе таки передумати й поїхати завтра, але після цього — не буду.

— Дякую.

Вони були біля річки, доки не стемніло, а потім поїхали назад.

 

Машина заїхала на подвір'я пансіонату, коли вже було зовсім темно. На зворотному шляху Злата захотіла сісти позаду Артура, а не наперед, сказавши, що так їй більш звично.

Коли приїхали, то пішли глянути на кострище. Вийшло дуже гарно. Лишилося тільки покласти плитку довкола.

— Завтра ввечері зможемо протестувати в дії цей архітектурний шедевр, — сказав Артур.

— Просто розпалимо? — поцікавилась Жанна.

— Ну чому ж просто… Вранці зганяю, куплю якогось м'яса чи риби, що знайду, а ввечері — посмажимо.

— Мені залишіть шматочок, — буркнув Матвій, розуміючи, що все дійство буде без його участі.

— Ми подумаємо, — вишкірилась руденька.

Спонтанна ідея стала родзинкою цієї частини подвір'я. Матвій ще розповів, що з Борисом вирішили посадити огорожу з дерену, і, ще раз помилувавшись на кострище, вирішили розійтись на сон.

Дівчата попрощалися, піднялися нагору і хотіли сходити в душ перед сном, але він виявився зачиненим.

— Не зрозуміла… — Жанна сильніше смикнула двері — ті не піддавалися.

З сусідньої кімнати вийшла Стелла.

— Чого ти їх ламаєш? Не бачиш, що зачинені?