Читати книгу - "Дуже погана няня , Кетрін Сі"

XІХ

Глава 19. Сумнівне побачення 

 

Прокинувшись на ранок в обіймах Адама я навіть не хотіла вставати, але довелося. Я розуміла, що краще мені піти до того, як він прокинеться. Вибравшись з обіймів я навшпиньки вийшла з кімнати й за хвилину вже була на вулиці. Був легкий ранній туман і це так гарно. Цей острів – це просто знахідка для любителів гарного виду. 

Крокуючи по дорозі я думала про вчорашній вечір. Не варто мені було піддаватися почуттям, але я вже піддалася, і змінити цього не можу. Адам точно не забуде це і буде намагатися дізнатися, що це все означає. Що мені на це відповідати? Не знаю. 

Підійшовши до воріт я побачила складений вчетверо лист паперу, що стирчав між дошками воріт. Ще так рано, хто міг його залишити? Дістаю і читаю вміст:

 

«Забув взяти твій номер, тому залишаю записку. Сподіваюся наше побачення в силі? Якщо так, то вдягни щось зручне, на острові не так багато облаштованих місць для побачення, але я поведу тебе в одне особливе місце… Але до нього потрібно йти пішки. О шостій я зайду за тобою.» 

 

І також підпис, що це Маркус. Ніби я не здогадалася б без підпису. Марк виявляється наполегливий, навіть записку не полінувався написати. Рушаю до амбару й попутно ховаю записку до кишені шорт, що мені дав Адам. Мій одяг залишився у його будинку. Подумки даю собі ляпаса за таку тупість. Потрібно було відразу переодягнутися, тепер ще за одягом йти. 

 

Я сиділа на вулиці і пила чай, коли прийшов Вінсент. Він був понурий.

— Щось сталося? — Махає головою. — Не бреши, я бачу, що щось не так.

— Це сімейні проблеми. 

— Розкажи і тобі стане легше, — підходжу до нього. 

Віні вагався, але врешті-решт почав говорити: 

— За два дні приїде батько з Джеремі і я знову стану поганим сином, який нічого не робить.

— Чому це ти нічого не робиш? Ти ж працюєш на мене. 

— Батьки не знають про це, бо я не сказав їм. 

– А їм не цікаво де ти пропадаєш цілими днями? — Дивуюся, бо Віні майже весь день зі мною на пивоварні. 

— Ні, ніхто не помічає моєї відсутності.

— Як таке можливо? 

— Розказав, але легше мені не стало. 

Заходить до пивоварні, бере необхідні інструменти і йде працювати. Потрібно якось підбадьорити його, все ж таки ми, як не як, друзі. 

 

Єдине, що я придумала зробити – це купити торт. Були б тут якісь розваги, то пішли б туди, але на острові немає нічого подібного, тож торт, це єдиний мій розумний варіант. 

— Віні! 

— Що? 

— Ходи сюди! 

Довго чекати не довелося. Віні прийшов десь за хвилину. 

— Що сталося? — Озирається. — Потрібна допомога? 

— Та-дам! – Дістаю торт. — Це калорійна бомба радості, яка має підняти тобі настрій! 

Намагається стримати посмішку, та не витримує і я бачу його щиру посмішку. 

— Келі, що ти таке робиш? — Підходить ближче. — Коли ти встигла його купити? 

— Він весь твій. Їж! — Віддаю. 

— А ти? 

— Віні, ти не чув, що я сказала? … Калорійна бомба.

— Один шматочок торту тобі не завадить! — Йде за ножем. — Не хочу сам їсти. 

— Я з’їм, але тільки тому, що ти наполягаєш. 

Я дуже хотіла спробувати торт, та Вінсенту про це знати не обов'язково. 

 

♡♡♡

 

За десять хвилин до шостої я трохи засмутилася. Адам так і не прийшов за весь день. Можливо йому погано? Чи він вже поїхав? Струшую головою. Не потрібно думати про нього. 

Сподіваюся це “побачення” не буде тривати довго. Я погодилася на нього, лише щоб позлити Адама, якби його не було поруч, то я б відправила Маркуса з його побаченням куди подалі. 

Вийшовши на вулицю я побачила Марка, що вже стояв біля воріт. Побачивши мене він помахав рукою. 

— Привіт, — виходжу до нього. — Ти гарна!

Я досі у речах Адама, тож його комплімент немає нічого спільного з моїм зовнішнім виглядом. 

— Привіт, дякую. — Намагаюся посміхнутися. — Куди ми підемо? 

— Це секрет, — хоче взяти мене за руку, та я ховаю її до кишені шорт. — Побачиш, коли прийдемо. 

— Гаразд. 

Чому я так і не змінила одяг? Чорт. Головне не порвати одяг Адама. Я й забула за те, що на мені його шорти та футболка. Дуже зручно в них, навіть не відчуваю, що вони трохи завеликі на мене. Сьогодні вже так тепло, відчувається, що літо близько. 

По дорозі я слухала Маркуса. Він говорив про свою сім'ю, про свою роботу… Одним словом про себе. Бабій-нарцис. На половині шляху, я вже хотіла сказати, що не хочу цього побачення, але щось мене зупинило і я мовчки йшла далі. 

 

— Ще трохи і ми на місці, — важко зітхаю. 

— Я більше ніколи не піду з тобою на побачення! 

Близько двадцяти хвилин ми піднімаємося на гору і тут навіть немає нормальної дороги. Це дорога через хащі з купою сухих дерев та маленьких камінців. 

— Я не думав, що ти така ніжна. — Доволі грубо звучить, але я ігнорую його слова. 

Коли ми нарешті дійшли до кінцевої точки, я просто без сил впала на землю і дивилася на небо. Блакитне і неймовірно чисте небо. 

— Жива? — Сідає поруч зі мною. 

— Ти міг мені сказати, що мої резинові капці, це погане взуття для нашої прогулянки? — Дивиться на мої ноги. 

— Я й не бачив, що ти в них. 

Ну звичайно, ти ж бачив тільки перспективу переспати зі мною. 

— Що це за місце? — Перевівши подих я нарешті встаю з землі. — А тут гарно. 

З вершини гори відкривається захопливий краєвид: безкрає море зливається з горизонтом, його гладінь то спокійна, як дзеркало, то вкривається легкою рябизною під дотиком вітру. Сонце відблискує на воді, утворюючи сріблясті доріжки, що розходяться у різні боки. Десь далеко видно білосніжний силует вітрильника, що неквапливо пливе між хвилями.

Нижче, біля підніжжя гори, розкинувся зелений килим тропічної рослинності: високі пальми з легким шелестом гойдають свої листя, кущі яскраво квітнуть, заповнюючи повітря солодкуватим ароматом. Чутно, як десь у заростях співають невідомі птахи, додаючи мелодії до симфонії природи.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍