Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Пішов я якось у неділю на ярмарок і за 75 крб. купив порося. Були гарненькі поросятка на ярмарку, але свинки, а мені хотілося кабанчика. Дивлюсь, один такий миршавий, сам маленький, а щітина на ньому покрутилася, як на баранові. Хоч воно на вигляд і кепське було, але я чув від своїх батьків, що, буває, із паршивого поросяти виходить гарний кабан, і я вирішив його взяти. Взяв я його, загорнув у поли піджака і поніс додому. Наколотив мила побільше, взяв помазок і бритву і давай йому щітину кручену збривати. Із кучерявого вийшов він у мене гладкий, неначе англійської породи; їв добре. На цю пору ми одержали квартиру на станції Должанка під відділенням зв'язку, а кабана держали у прибудові. Тут захворіли мої сини, яких було уже двоє; похворіли вони на коклюш. Щоб вилікувати їх від цієї хвороби, потрібно було міняти кліматичні умови, і я відправив дружину з хлопцями у Михайлівку до матері. Ще й попутники трапилися: земляк Кибенко Іван Степанович їхав з дружиною у відпустку в Михайлівку. Отож вони і поїхали разом, а я залишився на хазяйстві сам: і на роботу їхати, і кабанчика годувати... Місяців через півтора дружина із здоровими дітьми повернулася з Михайлівки.

Кабанчик тим часом з'їв так чувалів півтора кукурудзи в зерні (брав з хлібопекарні), чувалів зо два висівок, два чували сухарів із житнього хліба (із Ровеньок привозив по 1 крб. 10 коп. за кіло). Кабан вийшов молодець! Коли закололи, сало було таке, що кращого і бажати не треба, було таке м'яке, хлібне, що як на сковороду його покришиш, все розтане - не залишиться жодної шкварки. Так ото його помаленьку шкваримо й призволяємось, аж поки не поїли.

Врешті, і робота у зв'язку мені набридла: довго ждав кандидата на своє місце. Як тільки прийде - проконсультую, розкажу, що і як. Як почують, що аж три баланси щомісяця - загальний, переводний та капітального будівництва - лякаються і більше не приходять. Врешті, знайшовся один такий, що не злякався і прийняв у мене справи, а я тим часом напитав собі роботу у Ровеньках на одній із невеликих шахт, підприємств не вугільного відомства, а Воронезької кондитерської фабрики; директором шахти був Галінкер Ізраїль Моїсейович, який, крім того, одночасно був уповноваженим від Воронезького фруктового заводу, якому відвантажував вугілля з шахт Донбасу; ще від якоїсь організації Воронежа працював; мав у Ровенецькому відділенні держбанку особистий іменний рахунок, куди йому держбанк зараховував від тих підприємств гроші. Колись він був на Воронезькій кондфабриці комерційним директором. Взагалі Галінкер був справжній комерсант, ніколи ні з ким не розмовляв голосно, коли була третя особа; більше підхоплював під руку того, з ким мав балакати. Про що балакає зі мною, інший не почує, про що балакає з іншим, я не почую. Ввесь час у нього якісь секрети. Своєю основною роботою - шахтою майже не займався. Робота шахти йшла самопливом. Більше займався власними комерційними справами, внаслідок чого робота на шахті була занедбана, зарплатня робітникам виплачувалася несвоєчасно, на складі шахти бракувало понад півтори сотні тонн вугілля, працювати ніхто не хотів. За прогули робітників до відповідальності не притягав. Я про все це написав у контору «Росголовкондитер» на Дону.

Замість того, щоб мені допомогти ліквідувати недоліки в роботі шахти, приїжджає ревізор і умовляється з директором шахти Галінкером про усунення мене з посади бухгалтера. В один день з'являються три накази: перший про те, що нібито я щось там наплутав, заплутав, переплутав, за що звільнити мене з роботи; другий, нібито я в той день запізнився на роботу на 20 хвилин, за що віддати мене під суд (за тодішніми законами) - звичайно, за мною не було ніяких запізнень; і третій - опечатати всі справи у моїй шафі та в столі і не допускати мене до роботи, поки з'явиться людина, якій можна буде передати справи. Після цього я трохи поцапався з Галінкером і втік, щоб він мене не посадив, бо блат у нього в районі був великий. Ще працюючи, я стукав у різні двері, але майже ніде вони мені не відчинялися. Писав не тільки у свою головну контору - писав у редакцію, звертався до райпарткому, до прокуратури і, нарешті, у НКВС, але ніде успіху не мав. Знаючи законодавство, знаючи про ті зловживання, яких припустився Галінкер, я ніяк не міг примиритися з тим, що я не зможу притягнути його до відповідальності. Директор контори заготсировини (а наші контори були поряд; в «Заготсировині» працював бухгалтером мій товариш по курсах у Харкові Линников) сказав мені у вічі, що нічого я не доб'юся. Все ж таки я йому не повірив і став добиватися свого. Щоб не бути посадженим стараннями Галінкера у в'язницю, я їду до Свердловська, де переховуюсь у своїх знайомих. Там пишу скаргу на Галінкера на 16-ти сторінках, в якій описую всі його гріхи, називаю всі інстанції, до яких звертався по допомогу, хоч її не одержав ні від кого. Лист цей посилаю до Москви на ім'я тов. Калініна М. І.; y Державний контроль Мехлісу Л. 3.: Молотову В. М. і самому Й. В. Сталіну. Просив лише одного: втрутитися в цю справу і перевірити мою скаргу та вжити заходів.

Звичайно, як пізніше виявилося, мої листи Й. В. Сталіну и В. М. Молотову до них особисто не дійшли.

А Галінкер робить своє: на підставі наказу про моє нібито запізнення на роботу справу передає до суду, щоб останній притягнув мене до відповідальності за порушення трудової дисципліни. Мені вручають повістку з'явитися до нарсуду. Я ж тим часом шукаю шляхи, як мені добратися до Москви. В ті роки у Москву без командировочного посвідчення квитків на залізниці не давали, і я звернувся по допомогу до свого товариша Линникова Олександра Гавриловича. Він у моєму проханні не відмовив і видав посвідчення з печаткою і підписом - все як слід, по формі. 

Щоб не підвести свого товариша, що дав мені фальшиве посвідчення, я із Ровеньок до Дебальцевого беру квиток без документа, доїхавши в Дебальцеве - знову беру квиток до Микитівки без посвідчення. І лише в Микитівці знайшов начальника станції і взяв квиток безпосередньо до Москви згідно з командировочним посвідченням.