Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли приїхав у Москву, пора була пізня, кинувся, щоб десь знайти собі притулок на ніч - скрізь у будинках для приїжджих переповнено. Надворі осінь, віє пронизливий вітер, а діватися нікуди. Всю ніч ходжу по скверах; находився, вже й ноги болять, а ніч як рік. Сяду на лавку - холодно. Блукав, блукав; бачу, недалеко від скверу стоїть будинок із колонами і великими широкими східцями. Я забрався на них - над головою дах, під ногами сухо; звернувся я клубком під стінкою і приліг. Не минуло й двадцяти хвилин, чую, по східцях щось чапає - чап-чап; дивлюсь - іде якийсь середніх літ чоловік, одну руку заклав за полу пальта, а друга в кишені. Я підняв голову, він дивиться на мене як на нові ворота та й каже: «Что ви здєсь делаєтє? Спать здєсь опасно». Повернувся він й почапав з приступок назад, а я собі й подумав: звичайно, що «опасно», та тільки не знаю, кого боятися, бо і цей чоловік для мене був підозрілий.
Заходився я знову блукати по скверу взад-вперед, аж поки мені це остогидло. Іду, зайшов у якийсь двір. Стоїть великий багатоповерховий будинок, двері в під'їзд відчинено; в під'їзді горить електрична лампа, вгору ведуть східці. Я піднявся спершу по них на другий поверх, тоді на третій, на четвертий. Ну, думаю, досить. Біля вікна широкий та довгий дерев'яний підвіконник, я і присів на ньюму. Зрідка мимо мене проходили вниз та вгору мешканці шьюго будинку, але ніхто мене не займав, нікого і я. Врешті, ліг я на цьому підвіконнику і заснув, Коли я прокинувся, надворі було уже видно.
Спочатку я пішов і відшукав головну контору управління «Головкондитер», де директором був якийсь Рубінштейн, а головним бухгалтером Коган. Прокрутившись там до вечора, нічого не добився. Ночувати мені запропонувала в себе на квартирі одна працівниця контори, здається, друкарка, за що прийшлося заплатити половину своїх грошей - десять карбованців. Залишилося в мене стільки ж. Звичайно, після того я більше на приватну квартиру не пішов, а решту ночей перебув у конторі головуправління. Коли порозходяться всі з роботи по домівках, я залишався разом із сторожем і спав на дивані.
На другий день пішов я на прийом до тов. Калініна. Правда, до нього особисто не достукався, бо була велика черга в приймальні: нас зібралося там щонайменше півтори сотні чоловік. Пройшовши у відповідну кімнату секретаріату, одержав відомості про те, що скарга, яку я писав на ім'я М. І. Калініна, секретаріатом направлена в відділ Державного контролю. Дізнавшись адресу останнього, я пішов туди і довідався, що мою справу доручено розглянути конторі «Ростоловкондитер». Я тоді вирішив звернутися особисто до наркома харчової промисловості, яким був тоді Романичев. У наркоматі мене до Романичева не пропустили, але я говорив із його особистим секретарем на прізвище Безперчев. З ним я балакав сам-на-сам й сказав йому, що дуже було б добре, якби все те, що пишеться в газетах, виконувалося повністю, але біда в тому, що на місцях все робиться на практиці не так, як пишеться в теорії - зовсім мала частка виконується того, про що пишеться. Сказав я, що в більшості випадків центр (наркомат) не знає дійсності, того, що робиться внизу, бо процвітає окозамилювання; кожний норовить «заокруглити» показники своєї роботи, щоб вони виглядали кращими. Спочатку заокруглює село, потім район, потім область. Далі це ж робить республіка, і поки зведення знизу докотиться до центру (наркомату), воно набуває зовсім круглого вигляду, як яйце. Вислухавши мене, Безперчев сказав, що, мовляв, «в семьє нє бєз урода»; я в свою чергу, йому відповів, щоб він мав на увазі - дійсно, зараз унизу більше виродків, ніж таких людей, яких можна було б вважати за нормальних. На цьому ми свої балачки закінчили. Мені видали довідку із червоною зіркою посередині бланку про те, що я дійсно відвідав наркомат харчосмакової промисловості, і я, розпрощавшись з Безперчевим, став у ліфт і полетів з четвертого поверху вниз. Опинившись на вулиці і не маючи більше ніякої роботи. я пішов оглядати Москву. За час свого кількаденного перебування в Москві встиг побачити таке. По-перше, одного ранку, коли я йшов до главку, я помітив велику юрбу людей і поцікавився, чого це вони тут зібралися і чого ждуть. Виявилося, що вони ждали 9-ї години, коли відкриються ворота, щоб зайти у критий ринок, в якому кругом розміщені крамниці з різним крамом. Коли настала 9-а година, ворота відчинилися, але ця юрба не пішла кроком по підлозі, а побігла, мов отара наляканих собакою овець. Слідом за ними пішов і я. Виявилося, що вони побігли одне поперед одного, щоб скоріше стати в чергу біля крамниці, що продає матерію. Оскільки грошей у мене не було, то і в чергу ставати мені не було ніякої потреби. Оглянувши декілька крамниць та величезну зелену ялинку, що стояла тут, розцвічена різнокольоровими іграшками, я із критого ринку вийшов і пішов далі. Дивлюсь - переді мною на будинку прибита величезна літера М. То було метро. Туди багато йшло людей; пішов і я. Спустившись по приступках, я опинився в освітленому залі із паркетною підлогою, в якій, крім автоматичних кас продажу квитків, стояло ще декілька кіосків, в яких теж продавали квитки в метро, схожі на трамвайні.
Не взяв я квитка ні в автоматичній касі, ні в кіоску, а пішов далі. Перед тим, як спускатися на перон, стояли дві жінки, мабуть, квитки перевіряли, але в мене ніхто квитка не спитав. Ішов я з портфелем, можливо, мене прийняли за якогось начальника. На пероні я став, роззявив рота і розглядався на всі боки. Зразу, коли спускаєшся на перон, стоїть невеличка зліва будочка, з якої періодично виходить службовець у білому кашкеті і виносить білий кружок, прибитий на паличці. Тільки змахне ним, як вагони з пасажирами від перону віддаляються. Один состав вагонів від'їхав, через декілька хвилин з'являється другий. Більше всього мені сподобалося, що коли прибуває підземний потяг, двері у всіх вагонах автоматично відчиняються самі.
Помилувавшись цим рухом поїздів і з лівого, і з правого боку перону, я вирішив і собі сісти та проїхатися, куди довезе. Через хвилину і я вже їхав підземним тунелем, сидячи на м'якому пружинному стільці. Доїхали до якоїсь станції, де з вагона виходили всі пасажири. Вийшов і я на перон; переді мною з'явилася «лєстніца-чудєсніца»; люди стають на неї, стаю і я, вона нас тягне вгору. Угорі стаю, їду вниз, знову сідаю у вагон. Вийшов на Красній площі. Надворі в той день накрапав дрібний дощ. Дивлюся, люди йдуть у черзі один за одним довгою ниткою. Це була черга до мавзолею Леніна. Став і я в чергу. Оскільки у мене був у руках портфель, мене всередину не пропустили, а звеліли портфель віднести напроти у камеру охорони, що я і зробив - відніс портфель у камеру, здав його, одержав номер на мотузочку і став знову у чергу. Ось доходжу до входу, де стоїть почесна варта з обох боків. Мене попереджають: «Снять головной убор», що я і зробив стягнув з голови шапку, взяв її під пахву і став по сходинках спускаться вниз, де побачив постамент, на якому лежить В. І. Ленін. Знову піднявся по сходинках нагору і опинився надворі, а оскільки черга до мавзолею у той день, - може, через дощ, - була невелика, я знову став у чергу. Уже коли доходив до мавзолею, то попереджувати мене щодо головного убору потреби не було. Пройшовши кругом постаменту, я знову вийшов надвір. Пішов у метро, на цей раз уже купив квиток. У метро з цікавістю спостерігав, як люди сходять з рухомих сходів ескалатора. Зразу видно, коли людина їздить у метро постійно і звикла сходити з ескалатора вільно, а коли робить це вперше - новачки, боячись, щоб не застрягла нога, високо і раптово піднімають її так, що є з чого посміятися.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський», після закриття браузера.