Читати книгу - "Щоденник Майдану та війни"

Один із них — чиновник районної адміністрації Андрій Майструк — був не дуже задоволеним. Ні, він зміг проголосувати за свого президентського кандидата — Петра Порошенка. Але коли заходив на дільницю, майже автоматично вимовив замість привітання: «Слава Україні!» І у відповідь почув від декількох членів виборчої комісії та спо­стерігачів традиційну відповідь: «Героям слава!» Але тут же один зі спостерігачів за виборчим процесом Михайло Татура поліз із ним у бійку. Він закричав, що є спостерігачем від партії «Свобода», але не голосуватиме за цю партію, а спо­стерігачем погодився бути тільки тому, що ніхто інший йому не запропонував стати спостерігачем за 370 гривень за день. А він, як сам і повідомив, є «чесним» і своїм роботодавцям відразу сказав, що особисто він не голосуватиме за партію «Свобода».

Загалом зрозуміло, що в Брусилівському районі Житомирської області партія «Свобода» ніяких голосів не набрала. Але свого спостерігача за виборчим процесом мала, і це дуже важливо.

Сумно закінчилися президентські вибори і для лідера націоналістичної партії «Свобода» Олега Тягнибока — навіть у його базовому регіоні на Західній Україні за нього проголосували трохи більше 1% виборців.

Тепер, коли підрахунок голосів на виборах закінчено і коли ім’я Президента України вже відоме, можна було б почати мріяти про майбутнє. Але ніхто цього не робить. Мріяти про майбутнє заважає східна частина України — Донбас. Раніше він просто заважав стежити за тим, що від­бувається на його території, але наступного дня після виборів ситуація різко змінилася. Чеченські добровольці Кадирова, які раніше ховали свої кавказькі бородаті обличчя та удавали, що їх в Україні немає, раптом зняли маски та почали їздити по Донецьку з відкритими обличчями, з приготованими до стрільби автоматами і з обіцянкою: ніколи не допустити на територію Донбасу законну українську владу. Щоб відразу довести серйозність своїх намірів, вони вирушили на вантажівках захоплювати аеропорт Донецька. До­нецьк скасував обслуговування літаків, а вже через годину-півтори до аеропорту прилетіли українські винищувачі та бомбардувальники, і війна з сепаратистами продовжилася. Продовжилась і триває до цього моменту. Тим часом кияни вже повернулися додому, проголосувавши за улюбленого кандидата.

Мої давні друзі видавець Петро Хазін і його дружина Ірина сходили на виборчу дільницю та проголосували за того ж Петра Порошенка заради стабільності й прискорення антитерористичної операції. «Стабільність» для Петра Хазіна означає також надію, що держава поверне йому борги за останні три роки. Адже саме через неоплачені, але виконані державні замовлення Петро, як і багато інших ви­давців та підприємців, перебуває тривалий час на межі бан­крутства. На стабільність і відповідальність нового уряду сподівається більшість тих, що проголосували на виборах. Хоча перш за все українці очікують від Порошенка одного — швидко закінчити військовий конфлікт із сепарати­стами. Що буде далі, не так важливо. Далі буде звичайне життя. Головне, щоб без війни.

Петра Порошенка офіційно ще не оголошено Президен­том, але військова операція проти сепаратистів на сході кра­їни різко активізувалася саме після виборів. Уже вночі з понеділка на вівторок українська армія вперше використала бойову авіацію проти бойовиків і успішно вибила їх із території Донецького аеропорту. Вперше за час бойового проти­стояння сепаратисти зазнали дійсно важких утрат — близько 200 бойовиків було вбито. Бої тривали і в самому Донецьку, місті з мільйонним населенням. Машини ДАІ напередодні боїв їздили вулицями міста, і міліціонери через мегафони просили мешканців не виходити на вулиці. З російського боку кордону на українську цієї ж ночі з боями прорвалися кілька вантажівок і мікроавтобусів. Прикордонникам удалося захопити тільки три машини, наповнені автоматами, гранатометами й іншим озброєнням. Решта поїхали в бік міста Антрацита, захопленого сепаратистами.

Попереду ще багато боїв за територіальну цілісність Ук­раїни. Коли ці бої припиняться, почнеться боротьба за європейське майбутнє країни, і в цій боротьбі українці очі­кують, можливо, від Європейського Союзу більше, ніж Європейський Союз готовий запропонувати Україні.

2 червня 2014 року.  Гуманізм і загадкова  російська душа Путіна

Весняні грози змінилися в Україні літніми, червневими дощами. Вибори дали нарешті Києву мера Віталія Кличка, а Україна отримала легітимного Президента Петра Порошенка. Але більше ніяких змін на краще поки що не спостерігається.

В Донбасі війна для жителів стала щоденною реальні­стю, але в кожному з міст і містечок ця реальність інша. Якщо в Донецьку, одному з найбільших міст України, цілі райони міста живуть як зазвичай у той час, як щоденна війна йде тільки біля міжнародного аеропорту, на території якого ще лежать не прибрані трупи вбитих терористів, то в «столиці» сепаратистів — місті Слов’янську — стріляють щодня, й іноді неможливо зрозуміти, хто в кого стріляє. В Донбасі тепер діють дві «народні республіки» — Луганська і Донецька, кілька «народних армій», що перебувають під командуванням «народних», тобто не обраних, мерів окремих міст і містечок, і десятки добре озброєних кримінальних банд, які грабують банки, магазини, крадуть банкомати, займаються кіднепінгом бізнесменів і чиновників, за яких можна отримати викуп. Зі Слов’янська щодня тікають мешканці. Місто оточене українськими військами, але між міс­том і українськими військами блокпости сепаратистів, які підпорядковані «головнокомандувачу армії Південного Сходу» громадянину Росії Ігорю Гіркіну. На цих блокпостах із кожного, хто покидає місто, вимагають «виїзний» податок — 30 гривень. Хоча це й дуже мало, але біженців такий податок усе одно засмучує. Адже, зачинивши свою квартиру на ключ, вони не можуть бути впевнені, що коли повернуться, то не знайдуть двері зламаними, а житло — пограбованим. Та й невідомо, коли вони зможуть повернутися.

Кілька днів тому лідери сепаратистів почали закликати жителів евакуювати з міста своїх дітей. Сказали, що будуть готові автобуси і що є домовленість із легендарним піонерським табором «Артек» у Криму, що табір прийме безкоштовно дітей із Слов’янська і вони пробудуть там стільки, скільки потрібно. Батьки привели дітей. Автобуси виїхали з міста без проблем, і через якийсь час українські військові пропустили їх на територію Криму. Далі почалися пригоди. Піонерський табір «Артек», розташований у мальовничому місці між Ялтою й Алуштою, дітей зі Слов’янська приймати відмовився. Їх повезли до іншого табору в селище Форос, але і там від дітей зі Слов’янська відмовилися. Врешті-решт їх розмістили в Севастополі. Скільки часу вони там пробудуть, не знає ніхто, зокрема й їхні батьки. А до легендарного піонерського табору «Артек» російський уряд за бюджетні гроші привіз 600 дітей із Чечні. Російський сюрреалізм у дії — в окупованому Росією Криму за російський рахунок відпочивають діти з двох регіонів, зруйнованих або тих, які руйнуються