Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу

Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

130
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 124
Перейти на сторінку:
всередину. Жінки, мабуть, спали. Та раптом пролунав приємний дівочий голос, який, напевне, не належав простій служниці: «Імлистий місяць ні з чим незрівнянний...»[173] Здається, жінка наближалася. Зрадівши, Ґендзі схопив її за рукав. «Ой, жах!.. Хто ви?..» — злякалася вона. «Не бійтеся мене», — сказав він і додав:

«Ви зачаровані

Красою ночі.

Хоч місяць вже навзаході,

Я впевнений:

Звела нас доля».

Він тихо спустив жінку на галерею і зачинив двері. Приголомшена несподіванкою, вона, однак, мала приємний чарівний вигляд. Тремтячи від страху, вона сказала: «Тут хтось є...» — «Мені дозволено ходити будь-де, тож марно кликати по допомогу. Краще не зчиняйте галасу», — сказав Ґендзі, й, упізнавши його по голосу, жінка трохи заспокоїлася. Хоча вона почувалася зле, їй зовсім не хотілось мати в очах Ґендзі вигляд душевно грубої й упертої особи. А він — мабуть, через надмірний хміль — не квапився її відпускати. Вона ж, зовсім юна, лагідної вдачі, не знала, як проявити рішучість.

Поки він милувався нею, почало світати, тож його охопив неспокій. А жінка, видно, ще більше стривожилася.

«Все-таки назвіть своє ім’я. Бо як же я вам писатиму? Не думайте, що на цьому все скінчиться», — сказав Ґендзі, а жінка відповіла:

«Якби моє сумне життя

Ось зараз обірвалося,

То хіба тоді шукатимете

Серед трави густої

Мою могилу?»

Її голос був звабливо-чарівним.

«Правду кажете, я таки невдало висловився.

Поки шукатиму,

Де роса оселю

Собі знайшла,

Нагряне вітер,

І захвилюється трава...

Якщо не здаюся вам нав’язливим, то чому сторонитесь мене? А може, глузуєте з мене?..» — не встиг він договорити, як служниці прокинулись і заметушилися — одні спішили до високих покоїв, інші верталися звідти. Тож Ґендзі нічого іншого не залишалось, як піти, на згадку обмінявшись з жінкою віялами.

У покоях Кіріцубо численна прислуга вже прокинулася. «От непосидючий», — перешіптувалися служниці, вдаючи, ніби сплять. Ґендзі пішов у спочивальню, але ніяк не міг заснути. «Що й казати, вродлива дівчина! Мабуть, одна з молодших сестер ньоґо Кокіден. Судячи з необізнаності в любовних справах, п’ята або шоста дочка Правого міністра. Кажуть, що й дружина принца Соті[174], і четверта дочка, якою То-но цюдзьо не дорожить, також привабливі. Краще було б зараз мати справу з котроюсь із них. Шосту збираються віддати за принца-спадкоємця, жаль, якщо так станеться... Та от біда, важко дізнатися, хто вона. Якщо вона не хотіла назавжди порвати зі мною, то чого ж не сказала, як з нею листуватися?» — довго роздумував Ґендзі, бо, видно, жінка його зацікавила. Однак і тепер він відчував, що порівняно з іншими жінками найнедосяжнішою залишалася Фудзіцубо.

Наступного дня до самого вечора Ґендзі брав участь у різних розвагах. Грав на кото «со». Другий день видався приємнішим і цікавішим від попереднього. Імператриця Фудзіцубо вдосвіта переселилася в найвищі покої. Украй стурбований тим, чи загадкова «ніч з імлистим місяцем»[175] непомітно не виїхала, Ґендзі велів своїм усезнайкам Йосікійо та Кореміцу простежити за покоями Кокіден, і коли виходив від Його Величності, вони повідомили: «Щойно з Північних воріт виїхали карети, які давно стояли десь у тіні. Серед інших домочадців проводжати вибігли Сії-но сьосьо й Утюбен. Видно, ньоґо Кокіден від’їжджала додому. Причому, здається, не з простими служницями, аж на трьох каретах».

Від їхніх слів Ґендзі ще більше захвилювався. «Як можна дізнатися, хто вона? А що, як про цей випадок довідається Правий міністр, її батько, і серйозно вважатиме мене майбутнім зятем? Та поки я з нею добре не познайомився, така перспектива мене лякає. Щоправда, нічого не знати — також прикро. Що ж робити?» — мучився він, лежачи, занурений у роздуми.

«Мабуть, нудьгує зараз юна панночка. Напевне, засмутилася, бо мене вже стільки днів не було вдома», — згадав він про свою чарівну вихованку. Віяло, взяте на згадку під час нічної пригоди, складалося з трьох частин кольору пелюсток вишні. На його темнішій частині було тьмяне зображення місяця, наче відбитого у воді. З усього було видно, що жінка ним часто користувалася, але особливо дорожила. Ґендзі згадав, як вона сказала: «То хіба тоді шукатимете серед трави густої мою могилу?..»

«Ніколи ще не знав я

Такого смутку,

Як тоді, коли у небі

Досвітній місяць загубився

І зник з очей моїх...» —

написав він на віялі й заховав його.

«Давно не був я в садибі Лівого міністра», — подумав він, але, жаліючи юну панночку[176], поїхав до себе на Другу лінію, щоб заспокоїти її. Щоразу, повернувшись додому, він помічав, що вона ставала гарнішою, лагіднішою і розумнішою. Його намір виростити з неї досконалу жінку, що відповідала б його власним смакам, як видно, збувався. Він тільки боявся, щоб його, чоловіче, виховання не зробило її надто фамільярною. Удень він розповідав їй про те, що останнім часом відбувалося в палаці, вчив грати на кото, а під вечір зібрався йти. Хоча цього разу вона подумки й нарікала з цього приводу, але, навчена досвідом, уже не чіплялася за нього так завзято, як раніше.

У будинку Лівого міністра, як завжди, його дружина[177] не спішила з ним зустрічатися. Занурений у свої думки, Ґендзі сидів, перебираючи струни кото «со» і наспівуючи: «На м’якій постелі ніченьки не спала...»[178] А коли з’явився міністр, вони довго розмовляли, згадуючи про зворушливі сцени нещодавнього Свята вишневого цвіту. «Я вже немолодий, чотири покоління мудрих імператорів пройшло перед моїми очима, — сказав міністр, — але ще ніколи вірші не були такими досконалими, а танці й музика не були так добре між собою злагодженими, що, здавалось, моє життя стало довшим. А все тому, гадаю, що в наш час є багато обдарованих у мистецтві мужів, а ви, з усіма знайомі, зуміли вправно їх направити. Навіть такі, як я, старі люди готові були пуститися в танок». — «Та ні, ніякої вправності я не показав, — заперечив Ґендзі, — просто мій обов’язок полягав у тому, щоб розшукати найталановитіших і найвправніших виконавців. От, скажімо, танець «Сад верб і квітів» справді був таким чудовим, що міг би стати зразком для майбутніх поколінь. А якби й ви ощасливили своїм танцем весну нашого розквітлого століття, то більшої честі годі було б прагнути».

Потім прийшов То-но цюдзьо з іншими синами міністра. Спершись на поруччя галереї, вони прекрасно грали разом кожен на своєму улюбленому інструменті.

«Ніч з імлистим місяцем»[179], згадуючи свою зустріч з Ґендзі, наче короткий сон, зітхала і потай журилася. Четвертого місяця вона мала вийти заміж за принца-спадкоємця, а тому впала в тяжкий розпач. Що ж стосується Ґендзі, то він міг знайти її досить легко, але не знав, котрою з дочок Правого міністра вона була, а, крім того, вважав для себе принизливим входити в будь-які стосунки з родиною, яка ставилася до нього вороже.

А тим часом настали останні дні третього місяця, і Правий міністр влаштував змагання у стрільбі з лука за участі численних вельмож та принців крові, після чого відбулося Свято гліциній. Вишні вже відцвіли, але в саду міністра два деревця

1 ... 52 53 54 ... 124
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"