Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

і попросили зайти до них і розповісти про семінар, яким я керував.

Я подумав, що хтось доніс про мої «методи» пропагандиста.

У парткомі запитали, чому ми проводимо семінар не за загальним планом. Я пояснив, що не можна ж щороку розглядати одні й ті самі проблеми: це відштовхує від семінару.

Стандартні теми ми вивчали в інститутах, на семінарах попередніх років.

Саме через це я вибрав теми, які, по суті, не вивчаються, але цікаві для вчених — проблеми етики й естетики: «…адже ж ми боремось за всебічний розвиток людей».

Остання демагогічна фраза заспокоїла партійних наглядачів за ідеологією.

Вони запропонували мені виступити на нараді пропагандистів Академії наук, розповісти про мої принципи і методи пропагандистської роботи.

Я обдумав тему свого виступу. Брехати не хотілось, і небезпечно — вони можуть дізнатись про те, що я інакше проводжу семінари, ніж розповідаю про це. Але й не хотілось відмовлятись від семінару.

Нарада проводилась у будинку райкому партії. Керувала секретар райкому. Темою були форми пропагандистської роботи.

Пропагандисти розповідали про відсоток відвідування, про підвищення ідейності вчених після політзанять та інші нісенітниці. Нудно, як і на всіх інших офіційних нарадах.

Запросили мене.

Я почав з того, що після розкриття культу, після занудних лекцій з філософії в інститутах у молодих вчених виробилась зневага до філософії й політики. І з цим стикається кожен пропагандист (зал дружно закивав). Треба змінити форми пропагандистської роботи. І я, мовляв, у своїй роботі виходжу з таких позицій:

1. Треба, щоб було вільне відвідування. Хто не хоче, хай не ходить. Спершу це призводить до того, що люди відсіваються, а потім, навпаки, — якщо семінар цікавий, відсоток тих, хто приходить, збільшується.

2. Не можна і вченим, і людям з середньою або навіть з початковою освітою давати одну й ту саму програму політосвіти. Не можна з року в рік давати все ту саму програму.

(Було смішно й соромно говорити банальні речі, але ці кретини сприймали все це як щось сміливе й оригінальне.)

3. Потрібно шукати нові теми, як пов’язані з професійними зацікавленнями, так і віддалені від них.

4. Потрібні не доповіді, а дискусії.

5. Якщо ставиться тема «В чому сутність мистецтва?», то вона майже неминуче провалиться, бо це тема для професіоналів. Її можна сформулювати як питання: «Чи є мистецтво у марсіан?». По суті, та сама тема, але сформульована гостро, незвично, вона викликає дискусію і дозволить зазирнути в саму суть проблеми.

Тут я поглянув на керівника. Вона розпливалась у захваті від «новаторських» ідей. Я посміливішав і вирішив підкинути «крамолу».

— На жаль, всі пропагандисти стикаються із «зонами мовчання», з темами, про які не заведено говорити або можна говорити лише загальниками. Наприклад, «національне питання».

Тут я просто шкірою відчув, як жахнувся зал, секретар райкому навіть пригнулась: всі чекали, що знову прозвучать слова Дзюби. Але це не входило в мої наміри — кого тут пропагандувати за Україну? Може, троє-четверо мовчки підтримають. Треба рятувати семінар.

Я вів далі:

— З національного питання повторюють тільки слова Леніна. Ленін, як відомо, обстоював українізацію України. Але часи змінились. Треба критикувати Леніна чи розвивати його ідеї? Нам, пропагандистам, постійно ставлять це і подібні запитання.

Напруга у залі зросла.

Даю відбій.

— Мабуть, потрібні спеціальні семінари з національного питання для пропагандистів, треба зруйнувати «зону мовчання».

Секретар райкому знов стала посміхатись — небезпека крамольної промови минула. Перед ними — наївна, але віддана справі партії людина. (Одним з мотивів вторгнення у «заборонену зону» було бажання здобути матеріал про фактичні установки ЦК КПУ з національного питання, адже на таких семінарах кажуть набагато більше правди, і для самвидаву я мав би якісь нові факти великодержавного націоналізму КПРС.)

Після наради секретар райкому пристрасно дякувала мені за «сміливий, свіжий виступ» і запропонувала написати розгорнуту статтю про «нові методи пропагандистської роботи».

Якщо вони знайдуть інших «творчих пропагандистів», то видадуть Цілий збірник статей на цю тему. Я погодився.

За тиждень-другий до мене зателефонували з парткому і попросили прислати автобіографію для ЦК партії. По секрету вони повідомили, що ЦК бажає видати мені премію, почесну грамоту і вивісити мою фотографію на міській дошці пошани як кращого пропагандиста Києва.

Коли я розповів всю цю історію Дзюбі та іншим «неблагонадійним», всі дружно реготали. Ми з дружиною уявляли, як КДБ приходить з обшуком, а я показую їм на почесну грамоту ЦК — кого ви, мовляв, обшукуєте, падлюки!

Але ми недооцінили КДБ. Вони повідомили у ЦК, хто я такий, і більше ніколи про почесну грамоту я не чув.

Я робив й інші спроби «легалізувати крамолу», хоча й глузливо ставився до «легалістів». Але тоді мені здавалось, що легальна крамола «Нового мира» дає для розвитку думки в СРСР більше користі, ніж весь самвидав.

Подальші події засвідчили, що сподівання на езопівську літературу, на легально-офіційну опозицію безґрунтовні.

Влада дуже хоче оживити свою мертву ідеологію, але не здатна на це, бо сама вона — мертва. Оживити ж її з допомогою молоді і боїться (а що, як з цього вийде щось «ухильницьке»!), і не може, бо творча молодь не з нею.

Яскравий приклад боротьби бажань і страхів влади — випадок з дискусійним клубом в Києві, який розігнали після двох дискусій: про мораль і прогрес, про мораль і науку. Там не було крамоли, але страх у них завжди перемагає, у всіх сферах. Офіційний радянський марксизм — це найбоягузливіша ідеологія. І навіть не ідеологія, а фразеологія. Як пропагандистові, мені часто доводилось зустрічатися з діячами комсомолу й партії.

Першим цікавим діячем був член парткому Інституту кібернетики. Перед культурною революцією він проповідував маоїзм. У його розповідях було багато цікавих речей, що свідчили на користь КПК. Коли у Китаї почалась культурна революція, я запитав його, який вона має сенс. Той спробував пояснити, але не міг, бо інформації було мало. Покаянний лист Го Мо-жо переконав його в тому, що КПК йде сталінським шляхом душіння культури. Він визнав, що програв.

Був у нас в Інституті китаєць, який завжди пишався своєю нацією. Коли почалась культурна революція, він весь знітився і почав усім пояснювати, що він не китаєць, а уйгур.

Якось на комсомольських зборах я пересварився з одним з партійних діячів інституту через його демагогію і навіть обізвав «провокатором». Він запропонував зустрітись і поговорити. Я згодився. Ми почали зустрічатись.

Його основна теза: «Жовтнева революція — революція хамів. Треба вигнати з керівництва тупиць. До влади повинна прийти технічна інтелігенція.