Читати книгу - "Сонце і місяць, сніг і лід"

Роло не зміг підібрати слів, щоб описати танок тролів. Був він жахливий і захопливий водночас. Вони сутулили плечі, тупотіли ногами, похитувалися з боку на бік під удари барабанів та виття музичних інструментів. Окрім того, плескали себе по животі, створюючи цим інший ритм, аніж барабани. Це виглядало як пародія на людський танець. Щось у цьому танку змушувало горло стискатися від жаху; страх розтікався по тілу і сягав живота; дівчині здалося, що вона от‑от закричить. У неї залишалося три дні, лише три дні, щоб звільнити принца й разом із ним втекти якнайдалі з цього страхітливого місця, подалі від цих чудовиськ.

— Ховайся! — закричав Роло, зістрибнув зі снігової кучугури й потягнув дівчину за собою, схопивши зубами край її свитки.

— Що? Навіщо? — ошелешена дівчина посковзнулася і однією ногою провалилася у сніг.

— Нас побачив троль!

Дівчина висмикнула ногу зі снігової пастки і щільно притиснулася до стіни палацу.

— Ти впевнений? — прошепотіла вона.

— Так! — Роло припав до землі під самим вікном, намагаючись стати настільки крихітним, наскільки міг.

Вони почули скреготливий звук, і вікно з розмахом розчахнулося назовні. Одна з віконниць трохи не вдарила дівчину по обличчю, але та вчасно підняла руку до очей і цим врятувала свого носа. Холодна кришталева шибка із золотими вставками гахнула об її долоню і відскочила назад. Дівчина затамували подих, міцно заплющила очі й завмерла.

— Що це ти робиш? — загорланив голос жінки-троля.

— Я щось бачив, — пробурмотів грудний чоловічий голос. — Тут хтось є.

— Дурню, там нікого немає! — наполягав жіночий голос. — Зачини вікно! Холодно!

Ці слова спричинили шквал реготу. Навіть дівчині довелося визнати, що тролиця, яка це сказала, була або тупа, або дуже дотепна: хіба тут, на вершечку землі, могло бути не холодно?

Віконниці різко зачинилися, дівчина почула клацання засувки, але продовжувала молитися, не сміючи навіть дихнути. Все ще не ворушачись, вона врешті відкрила очі. Тоді порахувала до п’ятдесяти і подивилася вниз на Роло. Він лежав на землі, згорнувшись калачиком під самим вікном. Його золоті очі були широко розплющені, він гапився на засніжені простори довкола них. Дівчина сповзла по стіні донизу, опустилася на коліна й однією рукою торкнулася його чола. Відчувши на собі чийсь дотик, вовк здригнувся і нарешті розслабився.

— Ми вже розмовляли з одним тролем, — пошепки нагадала вона. — І він виявився не таким уже й поганим.

— Між тим нещасним вартовим там, назовні, і цими знатними вельможами з вибалушеними очима тут, у палаці, — велетенська різниця, — сказав Роло.

Він мав рацію. Обличчя тролів у палаці дуже відрізнялися від лиця Скарп-Гефіна. Дівчина кивнула. Потім схопила одну з мотузок і притягнула рюкзак до себе. А далі лягла на живіт і поповзла впритул до стіни палацу. Роло рушив слідом за нею, вслухаючись до кожного звуку, коли вони опинялися під наступним вікном. Одного разу він шикнув на дівчину, даючи їй знак. Іншого разу вони обоє завмерли під одним із вікон бальної зали: якась тролиця широко розчинила обидві віконниці і вихилилася назовні, щоб «вхопити ковток свіжого повітря».

Прочекавши, здавалося, цілу вічність, вони врешті-решт доповзли до одного з тильних кутів палацу і скрутилися калачиками посеред блакитного снігу. Роло більше не чув жодних звуків, які б долинали з палацу; до найближчого вікна було кільканадцять кроків, тому вони подумали, що нарешті опинилися в безпеці.

Щоб переночувати, вирили в снігу землянку; дівчина зробила собі гніздо з власного одягу, а вхід закрила рюкзаком. Попри химерні краєвиди довкола, попри небезпеку, що чигала на кожному кроці, уже за кілька хвилин обоє мирно засопіли. День видався довгим, як, зрештою, і попередні, а завтрашній день обіцяв бути ще довшим.

Розділ 29

Наступного дня їх розбудило вранішнє сонце — від його блиску верх їхньої землянки став блідо-жовтим. Хоч вони все ще перебували у чужому й далекому краї, сонце все ж подарувало їм крихту тепла.

Виповзти зі свого гнізда та потягнутися — то коштувало дівчині неабияких зусиль. Вона почувалася старою, холодною та змарнілою. Роло побурчав, але не прокинувся, навіть тоді, коли дівчина висмикнула з-під нього свої спідниці та сорочки і спакувала їх до рюкзака. Вона також поклала туди весь свій брудний одяг, вдягнувши на себе те, що виглядало трішки чистішим. На ній тепер було чотири спідниці, але холод все одно проймав аж до кісток. Біла свитка сяяла чистотою, на ній не було жодної плями, яка б затьмарила її красу.

Дівчина відкинула з голови капюшон та зняла рукавиці, протерла руки й обличчя снігом. Тоді розчесала волосся й заплела косу. Від цього у неї трохи піднявся настрій. А коли вона нарешті поснідала, настрій став ще кращим. Звісно, у них залишився тільки хліб. Але навіть Роло, коли його покуштував, трішки повеселів.

— І що? — Роло поборсався в снігу, встав і струсився. Його хутро, на яке під час останньої подорожі поначіплялось багато піску та ялинкової хвої, знову стало чудовим.

— Тепер мусимо привернути до себе увагу тролівни-королівни, — відповіла дівчина.

Вони рушили вздовж західної стіни палацу. Був ранок, і на вікнах все ще висіли портьєри. Дівчина та Роло й гадки не мали, де саме знаходяться покої королівни, тому вирішили йти вздовж західної стіни палацу аж до кінця.

— А ще ми не знаємо, на якому вона поверсі, — роздратовано сказала дівчина.

Вона нарахувала вісім поверхів і подумала, що раніше їй здавалося, наче їх більше. Однак зараз важко було сказати напевне: адже будівля була велетенською, а дівчина стояла занадто близько до неї, щоб як слід роздивитися горішні поверхи.

— Ще не пізно розвернутися і піти додому, — сказав Роло, бігаючи навколо снігових заметів.

— Чесно кажучи, вже занадто пізно, — лагідно промовила дівчина.

Вона усвідомила це, ще коли вони кралися попід стіною палацу. Північний вітер геть себе загнав, щоб їх сюди принести, і… і що? Вона сподівалася, що, перепочивши, вітер повернувся на рідні землі. Вони з Роло опинилися у безвиході. Можливо, якби їй вдалося звільнити принца, він показав би їм шлях додому. Можливо, він міг би ще раз перетворитися на ведмедя і понести її на собі. Можливо. А може, й ні. Зараз пізно було про це хвилюватися. «Треба рухатися вперед», — казала вона собі. Воднораз, глибоко в ній жевріло потаємне бажання мчати на спині ізбйорна до замку