Читати книгу - "Сонце і місяць, сніг і лід"

із льоду, де вона могла би смачно повечеряти.

— Ну, гаразд. А можна мені ще щось з’їсти? — Роло сів на купі снігу і з невдоволеним виглядом роззирнувся довкола.

— Так, думаю так, — вона також сіла на сніг, поруч із ним і почала попорпатися у своєму рюкзаку. — Яблуко?

Він кинув на яблуко зневажливий погляд.

— А м’ясо ще є?

— Можливо, — вона ще трохи пошукала у рюкзаку. Її пальці натрапили на щось тверде; вона витягла баночку з яблучним повидлом. — О, поглянь!

Дівчина піднесла баночку догори, супроти слабкого світла. Яблучне повидло засяяло, немов спалах сонця, а відблиски від кришталевої баночки впали на сніг різноколірною веселкою.

— Я б усе одно надав перевагу м’ясу, — сказав Роло.

— Ну, знаєш! А я залюбки з’їм шматок хліба з яблучним повидлом, — сказала дівчина. — Бо ж я не лише твоїм животом переймаюся.

Вона відрізала шматочок хліба й ефектно відкрила баночку з повидлом.

— Що це?

Від скрипучого голосу троля у дівчини кров похолола у жилах. Руки заніміли, баночка із повидлом впала на землю і покотилася по снігу. Кілька золотих крапельок впали на сніг і майже відразу замерзли.

— Я тебе питаю: що це таке? Ти що, глуха?

Дівчина повільно обернулася. Вікно позад неї було широко розчинене, з нього вихилилася сама принцеса Індейтл! Сьогодні на ній була сукня персикового кольору, яка нагадала дівчині її власне вбрання у палаці з льоду. Від згадки про це вона здригнулася. Хоча ні, у неї ж не було сірувато-зелених обвислих грудей, як-ото у тролівни-королівни.

— Це — яблучне повидло, Ваша Величносте, — сказала дівчина, щойно її дихання вирівнялося. Вона нахилилася й встигла підняти зі снігу баночку з повидлом до того, як з нього витекла ще хоча б одна крапля. Вдаючи, що робить дуже важливу справу, вона дбайливо закрутила кришечку і піднесла банку вище, щоб принцеса могла її бачити.

З рота королівни вискочив довгий фіолетовий язик, схожий на жало; вона облизала ним свої щедро нафарбовані губи.

— А ти що… сама… його зробила?

— Я допомогла бабусі, яка його варила, — відповіла дівчина. — Почистила яблука, а вона поклала їх до казана і додала спеції.

— Ага! — вона знову облизала губи. — А баночку?

— Я не знаю, звідки вона.

Принцеса спохмурніла.

— Шкода. Але все ж, — вона простягнула вперед руку: її пальці були вдвічі довшими, ніж пальці дівчини, її гострі нігті — вкриті золотом. — Віддай її мені.

— З радістю, Ваша Величносте, — сказала дівчина, але навіть не поворухнулася, щоб віддати їй баночку. Вона раптом збагнула одну дуже важливу річ: тролі були заздрісні! Вони заздрили людям, які вміли виготовляти нові речі, бо ж самі цього робити не вміли. Одяг, танці минулої ночі… Дівчина тепер розуміла, що це були лише жалюгідні спроби бути схожими на людей.

Індейтл втрачала терпець:

— Віддай її мені! Негайно! — дівчина вдала здивування.

— Але, Ваша Величносте, я думала ви мені щось запропонуєте…

— Я тобі щось запропоную?

— Так, у світі людей ніхто нічого не дає задарма! Ми завжди одне одному платимо золотом, продуктами… Або чимось іншим.

— Гм, — принцеса виглядала заінтригованою. Водночас, своїми довгими пальцями вона впилася в золоту поверхню підвіконника, залишаючи у ній вм’ятини, так, немов прагнула потягнутися вперед і вхопити баночку. — Гаразд. Чого ти хочеш?

— Я хочу відвідати людського принца, — швидко сказала дівчина.

Індейтл примружилася, а тоді розкрила свого широкого рота.

— Це ти! — вона більше не завдавала собі клопоту говорити північною мовою. Мабуть, знаючи про дар дівчини, вона перейшла на мову тролів. — Це ти та дівка! Ти намагалася викрасти у мене мого коханого!

Дівчина на мить заціпеніла, але потім вирішила вдати із себе дурепу і не нагадувати королівні, що це було власне її розпорядження — поселити дівчину в палаці з льоду на цілий рік. А перед тим поселити там Тову, трьох бабусь і багатьох інших.

— Е… Так, це я.

Тролівна широко посміхнулася:

— Звісно, ти можеш провести ніч у покоях принца, — муркнула вона. — Приходь до вхідних дверей, коли сідатиме сонце, — вона простягнула вперед руку.

У дівчини все всередині стиснулося. Вона ще тримала баночку подалі від принцеси:

— Звідки мені знати, що ти виконаєш свою частину угоди?

Очі королівни спалахнули червоним блиском:

— Тролі завжди чинять згідно з угодою, — сказала вона здавленим голосом.

Щось у її зеленувато-сірому обличчі та вибалушених очах підказувало дівчині, що вона каже правду. Дівчина передала принцесі до рук баночку із повидлом, що виблискувало.

— Я буду перед ворітьми, коли заходитиме сонце, — сказала вона.

Принцеса Індейтл нічого не відповіла. Натомість стиснула баночку в одній руці і зачинила вікно іншою. Серце дівчини все ще калатало у грудях, коли вони поверталися до своєї землянки. Стовбичити під вікнами королівни тепер уже не було сенсу. Цим вони могли її лише розсердити.

Коли сонце почало опускатися за обрій, дівчина зрозуміла, що не може чекати більше жодної миті. Останні кілька годин вона старанно переглядала знаки у словнику мови тролів, так, про всяк випадок, якщо раптом натрапить на різьблення всередині палацу. Але тепер, коли сонце все нижче ховалося за обрій, вона більше не могла зосередитися. Тому помчала до входу в палац і постукала у ворота. Зі стінної ніші вийшов Скарп-Гефін, троль-вартовий, якого вони бачили напередодні.

— Тобі вдалося обміняти золоті гребінці?

— Баночку з повидлом, — відповіла вона. — Принцеса сказала, що тепер я можу ввійти. Пустиш?

— Мені не веліли тебе пускати, аж доки вона не прийде сюди сама, — сказав він. — Ти впевнена, що це саме те, чого ти хочеш? Ще не пізно втекти.

— Навіщо мені тікати? — від однієї думки, що вона знову побачить принца, голова пішла обертом, тож його дивна пропозиція звучала як нісенітниця. — Адже я зовсім поряд.

— Не настільки, як ти собі думаєш, — була його відповідь. Скарп-Гефін нахилився вперед, немов хотів розповісти їй ще одну таємницю. Але тільки-но відкрив рота, як золоті ворота відчинилися. Троль-вартовий випростався, розвернувся і схилився у поклоні.

Принцеса, посміхаючись, стала на воротях у темно-фіолетовій сукні, обшитій мереживом та намистинами.

— Привіт, людинко, — сказала вона. — Я відведу тебе до кімнати мого нареченого. Звісно, його там деякий час не буде. Адже ми