Читати книгу - "Невидимі сліди, Марі-Анна Харт"

– Ми повинні її знайти, – прошепотіла вона, вже не маючи сил тримати страх усередині себе.

Кожна хвилина здавалася їй вічністю, і Еліс не могла залишити це просто так. Вона була готова шукати Кейт всюди, навіть якщо їй доведеться шукати її до пізньої ночі.

Кейт сиділа за кермом, руки міцно тримали кермо, хоча вона навіть не помічала, як це сталося. Вона була в цьому автомобілі вже сім годин, але відчуття страху та тривоги, які заповнювали її кожну клітину, не дозволяли зробити наступний крок. Вона сиділа, стискаючи губи, і знову й знову думала про той лист, який вона прочитала. Його слова продовжували обертатися в її голові, мов безкінечна петля.

Вона приїхала сюди, щоб зрозуміти, що ж сталося тієї ночі, щоб, нарешті, зібрати докупи ці розкидані спогади. Вона думала, що коли приїде сюди, це допоможе їй нарешті знайти відповідь, але тепер вона не знала, чому саме вона повинна бути тут. Що вона взагалі чекає?

Будинок батьків стояв перед нею, занедбаний і покинутий. Час залишив на ньому глибокі сліди. Вікна, колись ясні і чисті, зараз були вкриті пилом, а місцями — тріщинами, через які проривалися засохлі рослини. Дах, здавалось, от-от ось посипеться, а двері, які колись так надійно захищали від небезпек, тепер висіли на одній петельці. Багато років тому, коли все було ще живим і звичним, цей будинок був місцем, де вона відчувала себе в безпеці. Тепер він був порожнім, сумним, занедбаним.

Задній двір був зарослий травою та бур’янами, ніби сама природа намагалася забрати це місце у людей. Старі іграшки, залишки дитячих меблів — все це покрилося шаром іржі і пилу, немов забуте й викинуте з пам’яті світу.

Будинок був не просто порожнім — він був мертвим, і це відчуття немов пронизувало її, змушуючи серце битися швидше. Всі ці роки вона трималася подалі від нього, але сьогодні, після того листа, її ноги самі привели сюди. І тут, у тіні цього місця, вона не могла змусити себе зробити те, що мала зробити. Відкрити двері, зайти і подивитися на це все знову.

Чому вона не могла рухатися? Чому її серце було наповнене таким важким болем? Це було таке велике почуття відчаю, коли ти знаєш, що треба зробити, але не можеш подолати цей останній бар’єр. Вона плакала, закриваючи обличчя руками, і більше не могла тримати ці емоції в собі. Вони просто виходили, і все, що залишалося, це відчуття порожнечі всередині.

Але чи повинна вона залишитися тут ще? Чи зможе вона знайти спокій після всього цього? Що якщо вона так і не зможе пройти через це?

Це питання переслідувало її. Вона почала відчувати, як хвилі горя, розчарування та незрозумілих емоцій накочуються знову і знову.

Кейт просиділа всю ніч у машині, не відриваючи погляду від занедбаного будинку. Всі ці години, що вона провела тут, здавалися їй туманними. Можливо, вона думала, що коли настане ранок, вона знайде в собі сміливість увійти туди, в той дім, який так багато разів викликав у неї кошмари. Але ніч пройшла без змін. Вона не зрушила з місця.

Під ранок, коли світло вже почало поступово змінювати нічну темряву, Кейт нарешті задрімала, накрита важким сном. В її сні знову спливали спогади про батьків, про той страшний день. Але раптом різкий стукіт у вікно змусив її прокинутися. Її серце затріпотіло від страху, і вона рвучко повернулася до вікна.

Вона побачила знайому постать. Це був Олівер.

Він стояв поруч із машиною, і його обличчя було серйозним, майже тривожним. Кейт не могла зрозуміти, чому він тут. Як він знайшов її? Що він робить на цьому місці?

Олівер виглядав втомленим і сумним, його обличчя було позначене тінями недосипу. Більше доби без сну давалися взнаки: темні кола під очима, виражена напруга на лобі і трохи злегка запавші очі. Його волосся було неакуратно, кілька пасм вибивалося із загального порядку, як знак того, що він зовсім не думав про зовнішній вигляд. Ось ці дрібниці — все це показувало, наскільки він переживав.

Його вираз обличчя був серйозним, очі зосереджені на Кейт, немов він намагався зрозуміти, що саме відбувається в її душі. Він стояв перед нею в простому темному одязі, що виглядав трохи пом'ятим, але йому це не заважало. Олівер виглядав, наче його думки не залишали його, наче він був у світі своїх проблем, від яких не міг втекти. Його сумні очі дивилися на Кейт з м'яким співчуттям і турботою, і навіть коли він намагався посміхнутися, це була сумна посмішка, яка не могла приховати всього того, що він відчував всередині.

Він стояв перед нею, не намагаючись наблизитися, а лише чекаючи, поки вона дасть знак, що готова поговорити.

Олівер залишився стояти перед машиною, дивлячись на Кейт з виразом суміші злісної стурбованості. Його губи стиснулися в тонку лінію, а очі мали ту саму гостроту, що й коли він був засмучений чи злий. Кейт відчула, як повітря між ними стає густим від напруги.

— Що ти тут робиш? — нарешті запитала вона, не в змозі більше мовчати.

Олівер зітхнув, нервово розтираючи пальцями скроню.

— Це ж саме я хотів запитати в тебе, — відповів він, і в його голосі прозвучала злість, від якої Кейт відчула хвилювання.

Замість того щоб додати що-небудь інше, Олівер просто відкрив дверцята і зауважив: