Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

26

Розділ 26

Дем’ян не відпустив мене. Він тримав мої руки міцно, ніби боявся, що я розсиплюся від болю. Його погляд ковзав по моєму обличчю, спостерігаючи, як сльози безперервно котяться по щоках. Я не намагалася їх стримати — навіщо? Вони були єдиним, що залишалося справжнім у цьому хаосі.

Як усе так змінилося? Чому моє тихе, хоч і неідеальне життя перетворилося на боротьбу за виживання? Я навіть не встигаю усвідомити, що відбувається. Чого хочуть ці люди? Чому вони вирвали мене з реальності, яку я знала, і кинули в цю безодню страху?

Ярослав… чи справді його більше немає? Чи дійсно вони забрали його життя так само, як тепер хочуть забрати моє та Есмі?

Мене душила паніка, але найстрашніше було не це. Найстрашніше — думка про те, що можу втратити її. Вона — моє серце, моя єдина незмінна точка опори.

— Я здогадуюся, як тобі зараз боляче, але прошу, перестань плакати, — голос Дем’яна був тихим, майже вмовляючим. — Ми не знаємо, чи можна вірити словам цих покидьків.

Я заплющила очі, намагаючись бодай на мить вирватися з цього кошмару, але біль не відступав.

— Єдине, що мене зараз хвилює, — це безпека Есмі, — зітхнула я, ще сильніше стискаючи руку Дем’яна, ніби це могло вберегти мене від страшної правди.

— Повір, тут вам нічого не загрожує. Поряд зі мною ви в безпеці.

Я підняла погляд. У його очах було щось більше, ніж просто впевненість. Там був обіцянка. Захист. Можливо, навіть щось схоже на турботу.

— Дякую вам, Дем’яне, — прошепотіла я. — Але ми не можемо ховатися все життя.

— Не думай зараз про це, — його пальці легенько торкнулися мого обличчя, витираючи мокрі сліди сліз. — Витри сльози й спробуй забути… хоча б на трохи.

Забути? Як можна забути, коли все всередині кричить від страху? Але, дивлячись у його очі, я зрозуміла: хоча б на мить я можу дозволити собі вдихнути.

Він поряд, і я нічого не забула. Ніби й не було цих довгих шести років між нами. Час стер усе, крім одного — мого серця, яке досі тоне в його очах.

Я повинна соромитися. Повинна нагадати собі, що я заміжня жінка. Що, навіть якщо мій шлюб був лише грою для світу, він все одно існує. Що я повинна думати про Ярослава, про його долю, про те, що він, можливо, вже не повернеться. Але… я не можу.

Я не можу змусити себе відвести погляд. Не можу переконати себе, що це неправильно. Дем’ян поруч — справжній, теплий, той самий, якого я колись любила. А, може, й не переставала любити.

Дихати стало важко. Від нього віяло спокоєм, впевненістю, і в цю мить мені хотілося лише одного — заховатися в його обіймах, хоча б на мить забувши про страх, про біль, про все, що роздирало мене зсередини.

Але я не маю права.

Я заплющую очі, роблю глибокий вдих і силоміць змушую себе відсторонитися.

— Мені треба перевірити Есмі, — кажу я, намагаючись, щоб голос звучав твердо.

Дем’ян нічого не каже, але я відчуваю його погляд на собі, навіть коли вже йду. І знаю, що він усе зрозумів.

— Я все розумію. Якщо тобі буде щось потрібно, обов’язково кажи мені, — його голос звучить м’яко, але твердо. — І перестань уже нарешті мені "викати". Це звучить безглуздо й зовсім недоречно.

Я піднімаю на нього погляд, намагаючись підібрати правильні слова.

— Але ви…

— Дем’ян, просто Дем’ян, — перебиває він, трохи всміхаючись. У цій усмішці стільки тепла, що мені хочеться запам’ятати її назавжди.

Я ковтаю клубок у горлі й тихо киваю.

— А тепер іди до доньки, — продовжує він, роблячи крок назад, ніби даючи мені простір. — Якщо з’являться якісь новини, я обов’язково прийду й розповім тобі все.

Його голос звучить так упевнено, ніби він контролює цей хаос, у який перетворилося моє життя. Я хочу повірити йому. Хочу довіритися, хоч і боюся.

— Добре, — шепочу я й, не оглядаючись, прямую до будинку. Йдучи  спиною відчуваю, що його погляд усе ще слідує за мною.

Чому він зараз такий добрий зі мною? Чому дивиться на мене так, ніби йому справді не байдуже?

А колись… Колись він навіть не захотів вислухати. Просто відштовхнув, залишив, бо я для нього нічого не значила. Якби не ті жорстокі слова, якби не його байдужість тоді… У Есмі міг би бути справжній батько.

Я різко заплющую очі, намагаючись відігнати ці думки. Що за безглуздя? Навіщо я взагалі про це думаю?

Ми не потрібні Дем’янові.

У нього є Вероніка.

Він зробив свій вибір. 

 

Дем'ян

Вона хвилює мене. І це далеко не те хвилювання, в якому я намагаюся себе переконати. Ліда бентежить мене як жінка. Неймовірно красива жінка. Її образ врізається в мою свідомість, залишаючи там слід, як від дотику жару до шкіри. Я не в змозі відвести від неї погляду.

Я хочу торкатися її волосся, відчувати його м’якість під своїми пальцями. Провести долонею по її шкірі, відчути її тепло. Тримати в обіймах і ніколи не відпускати. Вона — як стихія, що вривається в моє життя, збурюючи спокій, змушуючи серце калатати швидше.

Але ми зустрілися не за найкращих обставин. Її серце, ймовірно, вже належить іншому. Чоловікові, якому я зараз страшенно заздрю. Я не маю права на ці почуття, не маю права навіть думати про неї в такий спосіб… але як змусити себе зупинитися?

Я зітхнув, почухав потилицю й попрямував до будинку. Ноги самі несли мене туди, ніби якась невидима сила керувала мною. Магнітом потягло до кухні. Я знав, що вона там.

І я не помилився.

Ліда стояла біля плити, а Есмі сиділа за столом, розгойдуючись на стільці, ніби на гойдалці. Її маленькі ніжки весело бовталися у повітрі, а на обличчі світилася зосередженість.

— Мамо, якщо ти знову приготуєш мені дерев'яне яйце, я не їстиму його, — насупилась дівчинка, стиснувши маленький кулачок.

Я не втримав усмішки. Кумедна. І чимось на мене схожа...

— Дерев'яне? — Ліда скептично підняла брову, озираючись на доньку. — Ти хочеш сказати, щоя варю тобі круті яйця?

—Угу..., іноді вони як камінь! — обурено вигукнула Есмі.

Ліда закотила очі, а потім її погляд мимоволі ковзнув на мене. І в цю мить щось змінилося. Лише на мить. Я побачив у її очах щось більше, ніж просто звичну ввічливість. Ледь помітний відблиск сум'яття. Може, це мені здалося?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍