Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я хотів заговорити, але слова застрягли в горлі. Її присутність розбивала мою впевненість на друзки.
—Я тут готую сніданок для Есмі? — Ліда заговорила першою, і в її голосі не було нічого, окрім спокійної буденності.
Я кивнув, хоча їжа була останнім, про що я міг зараз думати.
Моя увага була прикута до неї. До того, як вона рухається, як відкидає за вухо неслухняне пасмо волосся. Як облизує губи, навіть не помічаючи цього.
І тоді я зрозумів. Я приречений.
Ліда — це моя прірва. І я падаю в неї, навіть не намагаючись зупинитися.
— Я бачу. Привіт, Есмі, — я підійшов ближче й легенько погладив її по волоссю. Шовковисте, м’яке, трохи розкуйовджене — маленька копія Ліди.
— Привіт! — дівчинка підняла на мене великі допитливі очі й хитро примружилася. — Дядьку Дем’яне, а ви вмієте готувати не дерев’яні яйця, а м’якенькі?
Я стримав сміх, ковзнувши поглядом по Ліді. Вона закотила очі, але в куточках її губ грала усмішка.
— Есмі, доню, будь ласка, не забувай, що ми в гостях, — лагідно, але з докором сказала вона.
— Все нормально, Лідо, — запевнив я, не приховуючи легкої усмішки. — Я не знав, що ти готуєш дерев’яні яйця.
Ліда хмикнула, ховаючи посмішку, і зробила вигляд, що не чула мого жарту. Але я помітив, як її очі спалахнули веселими вогниками.
— Просто моя Есмі полюбляє їсти майже сирі яйця. Дивні у неї смаки.
— Чому дивні? Я теж так люблю, — невимушено кинув я.
Ліда підняла голову й здивовано подивилася на мене. Її погляд ковзнув моїм обличчям, затримавшись трохи довше, ніж зазвичай.
— Серйозно? — в її голосі прозвучала неочікувана зацікавленість.
— Абсолютно, — я ледь помітно всміхнувся. — Яйця повинні бути ніжними, а не перетворюватися на гуму.
— О, дядько Дем’ян мене розуміє! — радісно вигукнула Есмі, схвально киваючи головою, немов знайшла союзника.
Ліда похитала головою, але в її очах з’явилося щось м’яке, тепле. Наче ця невелика деталь відкрила їй у мені щось нове.
— Ну що ж, якщо ти такий знавець, то можеш сам приготувати, — пожартувала вона, схрестивши руки на грудях.
Я нахилив голову, ніби роздумуючи, і нарешті відповів:
— Добре. Але за однієї умови.
— І якої ж? — Ліда примружилася.
— Ти скуштуєш і скажеш, чи справді вони м’якенькі.
Вона ледь помітно прикусила губу, роздумуючи, а потім знизала плечима.
— Домовилися.
— Ура! — Есмі захоплено сплеснула в долоні.
Я зробив крок до плити, і відчув, як Ліда дивиться на мене. Її погляд — теплий, уважний, трохи спантеличений — обпік мене сильніше за будь-який вогонь.
Я опинився в небезпеці. Але, що найгірше, я не хотів із неї вибиратися.
Ліда злегка підняла брови, але врешті лише зітхнула й усміхнулася.
— Я теж не проти, — сказала вона, дивлячись на мене трохи довше, ніж зазвичай.
Мені цього було достатньо.
— Чудово, тоді я накриваю стіл! — голосно оголосила Есмі, зіскочивши зі стільця й поспішивши до шафи.
Я посміхнувся, спостерігаючи за цією маленькою дівчинкою, яка поводилася так, ніби була тут головною. Її енергія й щирість чомусь викликали в мені теплі відчуття.
— Що ж, я займусь сніданком, — промовив я й повернувся до плити.
Ліда спостерігала за мною, схрестивши руки на грудях.
— Сподіваюся, ти не розчаруєш мою Есмі, бо якщо яйця не будуть м’якенькими, вона це запам’ятає надовго, — пожартувала вона.
— Виклик прийнято, — я кинув на неї грайливий погляд, а вона ледь помітно посміхнулася.
Щось у цій атмосфері було правильним. Легким. Теплим.
Давно я не почувався так… вдома.
Ми сіли за стіл, і майже одразу Есмі з захопленням вигукнула:
— Ого! Це найкращі яйця, які я їла! Дядьку Дем’яне, ви справжній кухар!
Я розсміявся, спостерігаючи, як вона наминає сніданок з такою завзятістю, що навіть Ліда здивовано підняла брови.
— Головне — не переготувати, — сказав я, поглядаючи на Ліду, якій довелося визнати, що яйця й справді вдалися.
— Гаразд, визнаю, вони смачні, — кивнула вона.
— Коли забажаєте я знову здивую вас своїм кулінарним талантом, — промовив я, хоч у глибині душі мені подобалася сама думка про те, щоб готувати для них.
Тим часом Есмі швидко доїла і, схопивши аркуш паперу та олівець, почала щось малювати. Вона хмурилася, висовуючи язичок, і зосереджено водила олівцем по паперу.
— Що ти там твориш? — з цікавістю запитала Ліда.
— Малюю дядька Дем’яна! — гордо повідомила дівчинка, не відриваючись від роботи.
Ліда знизала плечима й подивилася на мене:
— Вважай, що став її музою.
Я лише посміхнувся.
Есмі працювала старанно, а я, дивлячись на неї, ловив себе на думці, що це — один із тих моментів, які хочеться зберегти назавжди. Простий, але наповнений теплом. І мені страшенно не хотілося, щоб він закінчувався.
Я б усе віддав, щоб ці дівчата були моєю сім'єю.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тінь у його домі, Ірина Айві», після закриття браузера.