Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Бокін часто говорив про щастя. Іноді він щось читав уголос. Пізніше, через багато років, коли я його зустрів зашмарканого, з чорною зачовганою ширінькою, він читав щось із обривків газет та брошур дівчаткам біля «Макдональдса». Такі собі прищаві дівиці, що дуже довго після ранньої побудеї, на підозру батькам, а особливо матерям, тримають під ковдрою руку Ліву чи праву. Хто як вродився. Кому як заплановано у цьому світі. Але раніш встигав Бокін, першим. Перш ніж батьки навчили своє чадо, як ліпше розставляти ноги: де, як, перед ким. Нічого складного, але дивись, заведе нелегка. Але це більше психологія. Бокін полюбляв теревенити на теми моралі й філософії. Його на десятки кілометрів знали всі алкоголіки-фельдшери, що робили нелегальні аборти. Частина бізнесу. Паскудненького, але бізнесу. А Бокін умів говорити, дивлячись підряд кілька годин в одну точку. Кажуть, у нього був товариш, але засмикнувся рік тому, просто у скверику, поближче до Смілянської, там, де «Макдональдс», у бік Жулян. Бокін любив там слухати вурчання літаків. Можна це назвати хобі. Але для мене це було ідіотством. Він ще говорив про Бога. До нього приходили якісь видіння, і він мені розповідав у душній каптьорці. Дівчата приходили до Бокіна відмінні. Він ворожив їм на кавовій гущі. Виходив на круглий місяць, задирав свого писка у небо, роззявивши позіхалку, дихаючи смородом на метр або два навколо. Люди полюбляють помилятися, бо це їхнє життя. Скиглити, страждати, а радше — вдавати з себе стражденних. Одна стерва налупила шестеро дітей. Вона прогадала на кілька років наперед. Але Бога не перегадала. їй допомагали до тих пір, доки діти не зробилися вурками. Далі вона спилася і доповнила нікому не потрібний список озлоблених людей, що ніяк не можуть претендувати на вибраність. Хоча вона вперто була впевнена в цьому. Тож щодо жінок, то судді помилялися: Бокін мав неабияких дівчат. Він влаштував там цілий гарем. Йому було вже за п'ятдесят, але зух він ще той. Він привчив їх до покірності. Він вчив їх цілому театру проституції, якщо це можна назвати проституцією. Якщо це в'язалося в якісь закони щодо розставлених ніг, ставання в позу оленя, що попиває воду. Пікантно-о-о-о. Навіть Лізка відкрила рота, коли дізналася про такі речі, а саме: як вони проходжаються довгими ангарами складів, куди збирали лантухи із забракованими отрутохімікатами, в тоненьких сорочечках, у чорних, по коліна шкарпетках: мрія роздобрілих, мов трупні черви, новітніх багатіїв, вершина несмаку набирала нових обрисів, модних і бажаних; він навчав їх здебільше поведінці зваблювати його самого. Але досвід у цьому питанні у Бокіна був відмінний. А ще він займався езотеричними пошуками. Тому він ненавидів арабів за їхні надто ортодоксальні погляди: били араби Бокіна нещадно, але він геройськи терпів. Терпіння і труд все перетруть.
Тому я вибрав Бокіна. На тобі — Ціцерон. Новітній проповідник пекельного майбутнього. Говори. Дізнаєшся. Я навіть не починав здалеку, а сказав прямо Бокіну: ти на три дні будеш новим українським королем. Круль. По-польськи. Хоч вони нас «кабані» кличуть.
Але я сказав, що на три дні він хай полишить своє сторожування, бо, не інакше, кінчиться для нього дуже сумно. Бокін здивувався і запитав мене: а чому я повинен бути українським королем, а не польським, югославським, англійським? Який сенс брехати так, що воно шито білими нитками. По живому видно. І ми зійшлися на гетьманстві Розумовських чи Родзянків. Проте Бокін сказав, що офіцери навряд чи поведуться, вони всі білогвардійської армії лахміття, а малороси їм не рівня, значить, пан Кловський нехай шукає щось інше. Насамкінець дійшли висновку, що ми принесемо йому папір Романових. Справжню довідку йому з дому Романових, що кілька представників навіть з цього роду підтримують кандидатуру, підтверджують особистість сторожа Бокіна, або точніше — комунального працівника. На тому й закінчили. Бокін отримав аванс і подався до перукарні.
Загадковість людської психіки криється у глибинах її потреби. Тисячу разів проходив Бокін вулицею під широкою вітриною гастроному, де розташувалося затишне кубло офіцерів у відставці, великих вболівальників за слов'янську спільноту. Не допустимо хохлолізації Малоросії, геть жидів, спасай Росію. Й таке інше. Але вони достобіса могли. Триста років імперії навчили їх жертви. Хоч і алкогольної, але жертви. Жертва всяка буває, але важливий кінець. У нашому щасливому кінці я не сумнівався. Тому Бокін, повертаючись із перукарні поголений, пострижений, зайшов і виголосив промову. Він говорив про Великоросію від і до, аж до Сахаліну і до Константинополя; він говорив про загадковість слов'янської душі, про колонізацію, про… Словом, вони всі встали і в один голос заревли: «Віват! Віват! Віват!» — це навіть мене захопило.
Не треба, щоправда, легковажити і вважати, що в кав'ярні, поближче до «Макдональдса», збиралися самі армійські кретини чи половина таких; треба думати, що там аж кишма кишіло тиловими щурами, штабними сволочугами, писарчуками з гомосексуальними здібностями, атож — здібностями. Там купкувалися люди знаючі, осяяні науковим сяйвом, які тямили ціну психіатрії, написали кілька гросбухів докторських, а вгробили тисячі три народу, рівно стільки, скільки вклав цар Микола під Барановичами у Першу світову. Більшість з них розмарніла від неприкаяного життя; вони потребували прогресу в їхніх збіговиськах, де з кожним днем інфляційного буму ставало так незатишно, сіро й убого, що навіть царські гімни звучали, як зеківський блатняк. Напевне, індивідуальний сенс існування. людини зовсім не у вірі, а у тому, наскільки вона в будь-який інший момент готова зрадити віру, напоумивши власне сумління, що віра створена для неї, переконавши себе, що далі легше буде перетинати широту життєвого простору; зрадити віру — це чомусь особисте, що ніколи для створіння не стосувалося Творця, і людина ніколи нікому цим не поступиться. Навіть стоячи біля прірви смерті та пекла. Навіть тоді вона завзято плюватиме у морду ближньому, звинувачуючи когось, тільки не себе. Діряве сумління — це теж аксіома, але до Бога вона не має ніякого відношення. Від цього смердить іхтіолкою у сифілітичному відділенні або крематорієм. Я й не знаю, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Син тіні, Олесь Ульяненко», після закриття браузера.