Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

рукою, брошура Калліджина могла бути де-завгодно.

— Ти хіба не знаєш решту? Не чув пісеньки?

Айзек питально подивився на співрозмовника. Вермішанк проспівав декілька рядків жахливим пронизливим тенором:

Летів Каллі високо,

Парасолькові крила

В небо майнули.

Любку покинув,

На Захід полинув,

В землях страшних,

Жорстоких

Згинув.

— Звісно, чув! — вигукнув Айзек. — Просто не знав, що це справді було...

— Ти ж наче не відвідував курс з біотавматургії? Наскільки я пам’ятаю, ти пройшов два семестри Вступного курсу, дещо пізніше. І пропустив мою першу лекцію. Цією історією я маю звичку заманювати наших пересичених молодих мисливців за знаннями на путь такої благородної науки.

Вермішанк говорив абсолютно безбарвним голосом. Айзек відчував, як неприязнь до шефа поверталася з новою силою.

— Калліджин зник, — продовжив Вермішанк. — Полетів геть, на південний захід, до Какотопічної Плями. Більше його не бачили.

Ще одна довга пауза.

— А... а це вся історія? — спитав Айзек. — Як вони причепили йому крила? Він залишив якісь нотатки? Як відбувалася поробка?

— О, певно, страшенно тяжко. Калліджину, ймовірно, знадобився не один піддослідний, щоб нарешті зробити правильні розрахунки. — Вермішанк заусміхався. — Можливо, скористався послугами мера Мантаґоні. Підозрюю, парочка ув’язнених-смертників прожила на декілька тижнів більше, ніж вони очікували. Ця частина процесу, природно, не афішувалася. Логічно було б припустити, що для результату знадобиться більше, ніж одна спроба. Адже необхідно приладнати механізм до кісток і м’язів і ще бозна-чого, яке не знає, що йому робити...

— А якщо м’язи і кістки якраз знають, що вони мають робити? Якщо... якомусь вірму чи типу того відрізали крила. Їх можна замінити?

Вермішанк непорушно дивився на Айзека.

— Ха, — ледь чутно промовив він. — Ти можеш подумати, що це легше. В теорії — так, але на практиці набагато важче. Я пробував щось схоже на птахах і... крилатих істотах. Перш за все, Айзеку, в теорії це більш ніж можливо. Теоретично, нема нічого, чому б поробництво не могло зарадити. Питання лише в тому, як правильно скріпити елементи, сформувати плоть. Одначе політ — це надзвичайно складно, оскільки доводиться мати справу з багатьма змінними величинами, які повинні зійтися гранично точно. Бач, Айзеку, можна поробити собаку, пришити йому ногу на спину чи виліпити її із чарівної глиноплоті, і песик щасливо шкандибатиме. Гарно не буде, але ходитиме. З крилами так не можна. Крила треба припасувати ідеально, інакше не спрацює. Важче навчити мускули, які думають, що знають, як літати, зробити той самий фокус по-іншому, ніж навчити ті, що від початку не знали, як. Твою пташку чи хто там у тебе, зокрема, її плечі збиватиме з пантелику це крило, яке раптом виявиться дещо не тієї форми, не того розміру чи будуватиметься на іншій аеромеханіці, й урешті не принесе ніякої користі, навіть якщо припустити, що ти все приладнав правильно.

Тому моя відповідь тобі, Айзеку, — так, можливо. Твого вірма, чи хто він там, можна поробити, аби він знову полетів. Але шанси малі. Дуже вже це тяжко. Жоден біотавматург чи поробник не гарантуватиме успіх. Або ж ти пошукаєш Калліджина і той тобі допоможе, — хрипко підсумував Вермішанк, — проте я б не ризикував.

Айзек закінчив писати й закрив нотатник.

— Дякую, Вермішанку. Я навіть... сподівався, що ви так скажете. Така ваша професійна думка. Що ж, я продовжу інший напрям досліджень, який ви б точно не схвалили...

В очах бунтівного вченого спалахнув непокірний блиск.

Вермішанк легенько кивнув, і на його обличчі, немов грибок, з’явилася та зів’яла квола усмішка.

— Он як, — лише й вимовив він.

— Що ж, дякую за ваш час... Дуже вдячний...— Айзек метушливо встав, приготувавшись іти. — Вибачте за поспіх...

— Нічого. Є ще якісь питання?

— Ну... — Айзек затнувся, рука застигла напівдорозі в рукав куртки. — Ви чули що-небудь про речовину під назвою сон-трута?

Вермішанк здивовано вигнув брову. Відкинувшись на спинку стільця, він задумливо жував великий палець, дивлячись на Айзека з-під напівзаплющених повік.

— Це університет, Айзеку. Хіба ти думаєш, що нова й спокуслива незаконна субстанція пронесеться містом й омине наших студентів? Звісно, я чув про неї. Перше відчислення з університету за продаж цього наркотику сталося десь півроку тому. Вельми талановитий молодий психоном з очікувано оригінальними теоретичними переконаннями. Айзеку, Айзеку... попри всі твої... гм... необачні вчинки... — манірна посмішечка дуже непереконливо імітувала вибачливий жест, — я б ніколи не подумав про тебе як про... людину, пов’язану з наркотиками.

— Ні, Вермішанку, я не наркоман. Хоча, живучи й працюючи в болоті, яке я обрав, серед бідноти й паскудних дегенератів, я бува частенько маю справу з наркотиками, зокрема на різноманітних богопротивних оргіях, де я, звісно ж, вічний завсідник.

Айзек вилаяв себе за нестриманість у той самий момент, коли вирішив, що з подальшої дипломатії діла не буде. Говорив голосно й саркастично. Смакував свою лють.

— Так-от, — продовжив він, — один з моїх огидних друзів уживав цей чудернацький наркотик, і мені захотілося дізнатися про нього більше. Вочевидь, не варто було звертатися з цим до людини настільки високоморальної.

Вермішанк безгучно сміявся, не відкриваючи рота. На обличчі застигла самовдоволена посмішка. Очі стежили за Айзеком. Тільки легке тремтіння плечей і похитування назад-вперед видавало сміх.

— Ха, — урешті промовив він. — Який ніжний Айзек. — Він похитав головою.

Айзек демонстративно помацав кишені й застебнув куртку, відмовляючись відчувати себе дурнем. Він повернувся спиною та пішов до дверей, обдумуючи фінальну уїдливу ремарку.

Доки він думав, Вермішанк знову заговорив.

— Сон-тр... Та речовина — не мій профіль, Айзеку. Фармакологія має радше біологічне підґрунтя. Упевнений, хтось із твоїх старих колег міг би розказати більше. Щасти.

Айзек вирішив промовчати. Однак урешті махнув рукою, як він себе запевнював, зверхньо, хоча це могло зійти хіба що за вдячно-прощальний жест. «Ех ти, сцикло», — картав він себе. Та нічого не вдієш, Вермішанк був корисним джерелом знань. Айзек розумів, що не зміг би просто так нагрубити колишньому шефу. Надто вже цінною була експертна думка Вермішанка.

Тому Айзек пробачив собі таку легкодухість, навіть усміхнувся, згадавши свою бурхливу реакцію на цього мерзенного чоловіка. Принаймні він дізнався те, по що прийшов. Поробка — не варіант для Яґарека. Айзекова дослідницька робота ожила, коли з’явилася проблема польоту. Якби простеньке ліплення плоті прикладної біотавматургії переважило кризову теорію,