Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 44

– Мейтон до останнього був проти, але… в нас буде бал з нагоди Нового Року,– підлетіла до мене Нейра, ділячись радісною новиною. Вона вирішила за краще просто забути про нашу розмову, ніж ятрити свої давні рани і я була абсолютно за.

– І він навіть не побоюється за мене? Не думає, що хтось може побачити мене тут? Маю на увазі тих, хто насправді мене знає,– навіть не збиралася приховувати питань, що турбували мене.

– Сумніваюся, що гостей буде багато. А навіть якщо й так, то точно не варто буде очікувати нікого з Ендорану. Тільки по-справжньому віддані нам кейнторіанці можуть заходити до замку.

Я кивнула головою, розуміючи, що в мене навіть і надії то й не було. Якби хтось прийшов, то максимум зміг би розповісти Дарісу про моє місцеперебування, а коханий і так вже давно це знає. Його стримують лише загальні канони та прагнення не розпочинати війну. Звісно, я зла, що він не хоче кинути на кін все заради мене й нашої донечки. Але він король і має дбати не тільки про власну сім’ю, а й про народ. Я б сама так зробила. Вичікувати – найкращий варіант, особливо, коли в тебе дуже талановита дружина. А що? Невже й похвалити себе не можна?

– Пробач,– вкотре прошепотіла Нейра.– Я розумію, що ти хочеш бути з родиною, але нічим не можу допомогти.

Я знову кивнула, а на моїх вустах на секунду з’явилася вдячна посмішка. Тоді ніхто з нас й близько не здогадувався, що ж станеться того вечора. Лейковіц…Він завжди вмів здивувати.

 

Гості все прибували й прибували, а я стежила за ними разом з Нейрою з тераси. Моя нова подруга, якщо так можу її називати, була як ніколи чарівна. На обличчі Нейри сяяла посмішка, а очі іскрилися від передчуття чарівного та веселого вечора. Вона погладжувала свій вже немаленький животик, покритий білим шовком і постукувала ногою в нетерпінні.

Я ж мовчки відмічала про себе, що настільки втомилася бачити незнайомі обличчя, що просто заряджалася радістю, яка витала навколо Нейри. А ще вдивлялася в браслет, що ідеально пасував до сукні. Чомусь він перестав бути невидимим для інших, тож довелося підбирати вбрання під нього. Добре, що на правах «кузини» переді мною відкрилися не менші можливості, ніж я мала в Ендорані. Звісно, лише у виборі сукні.

– Ходімо,– нарешті промовила Нейра, а я ж знову побачила дивну тінь у саду, що нагадувала мені Лейковіца. І що він тільки тут забув? Невже за його підлість він став бажаною особою в замку? Ух…

 

Я ніколи ще не була на настільки великих прийомах. Так-так, весілля не рахую, то зовсім інше. А тут було безліч людей у різноманітних масках та химерних сукнях. Хоча з посмішкою помітила аж сім вбраних однаковісінько дам, що намагалися уникати одна одної, а натомість постійно опинялися поруч.

Король Мейтон вийшов на сцену та я не почула з кінця залу нічогісінько з його промови. Нейра знову пішла танцювати, а я залишилася стояти під стіною сама. Чесно кажучи, лише тут мені було затишно, бо від численних парфумів вже було почало нудити.

– Тихенько. Давай я тебе виведу звідси,- раптом почула шепіт Лейковіца й пішла за ним. У залі все одно не було чим дихати. Хоч провітрюся й дізнаюся, які такі хитромудрі плани він знову задумав.

Ми швидко пройшли коридорами, загубивши охоронців біля одного з них. Ті були сьогодні дещо розосередженими через те, що біля чверті гостей ще також гуляла замком і сукні та маски заплутували їх.

– Ну що ти хочеш? Як допоможеш вибратися звідси, якщо єдиний вихід – вода?– чомусь продовжувала йти за ним, хоча й було втратила до нього довіру.

– Я привів із собою друга,– посміхнувся він, прискоривши крок.

Ми вже були на березі, коли біля двадцяти вартових наздогнали нас. Я обернулася й підготувалася до оборони, але Лейковіц вже взявся за це. Біля п’ятдесяти мерців виринуло з-під землі та кинулося на охоронців, а він управляв всіма ними, як досвідчений ляльковод. Таки недаремно стільки років практикував некромантію, але чи надовго вистачить його сил?

– Біжи. Транспорт лише на одного. Та й він мене не прийме, в нього вже є підопічні – ви двоє,– виразно глянув він на мій живіт, на секунду відволікшись від бою.

– Звідки ти знаєш?

– Браслет,– одне слово й поруч зі мною виринув з-під землі мрець, що підштовхнув мене ближче до кінця пляжу.

– Дякую,– промовила я та побігла у вказаному напрямку.

За десять метрів озирнулася. Лейковіц вже майже ослаб, проте допомогти йому не могла – проти стількох охоронців я була б безпомічна, а магії ще досі не могла контролювати.

Я добігла до самої води і відчула дивні вібрації. Зайшла у воду й не припиняла занурюватися все глибше й глибше, аж поки не торкнулася його – водяного дракона, з яким мала не надто приємну попередню зустріч.

Він підморгнув мені та підставив крило. Я сяк-так видряпалася на нього та ми рушили. Якраз вчасно, адже Лейковіца вже закували в антимагічні кайдани, а самі охоронці були біля води. Вони почали метати заклинання і кожне з них підбиралося все ближче до нас.

– Затримай дихання,– подумки промовив дракон і ми занурилися під воду. Вона була нашим найкращим щитом, проте довго я не витримала б.

Коли відчувала, що вже скоро почну задихатися, дракон знову почав ділитися зі мною силою. Тільки цього разу вона не наражала моє життя на небезпеку, а навпаки дарувала життєву енергію, неначе вдихала повітря в мої легені, водночас поволі наповнюючи мій магічний резервуар.

За кілька хвилин ми виринули і вже були досить далеко від берега, щоб жодне закляття не завдало нам ані найменшої шкоди. Я поглянула назад, вишукуючи крихітку крапку Лейковіца, але його не було. Натомість помітила сліпучо білу пляму Нейри на терасі замку. Мені здалося, що вона посміхається і все це справа саме її рук. Можливо, так і було, а, можливо, мені щиро хотілося в це вірити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍