Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 45

Дракон доплив до берега вже Ендорану й немов посміхнувся мені. В цій посмішці я бачила прощання. Здавалося, що це наша остання зустріч і попри все хотілося побачити його знову.

– Ми ж ще зустрінемося?– торкнулася я його мордочки, по якій поволі текла гігантська сльоза. Можливо, то була краплина звичайної води, але в моєму стані можна й пофантазувати трішки.

– Звісно. Що ж ви без мене робитимете?– пролунав у голові бадьорий голос, який майстерно приховував сум, але мордочка видавала трішки брехливого дракона.

– І надовго ти збираєшся зникнути?

– На стільки, скільки буде потрібно,– таки здався він.– Але я обов’язково повернуся.

– Дякую,– погладила його лускату мордочку, посміхнувшись.

Дракон обережно відсунувся від мене й швидко занурився у водойму. Я ж поволі пішла пляжем, не розуміючи звідки взагалі взявся цей надлишок емоцій. Хоча…точно. Донечка. І вона повинна бути зі своїм татком навіть якщо вона немає змоги побачити все власними очима. А ще ж в замку є тітонька і дядечки. Вони напевно ще досі не знають, шо наступного року у нашій великій дружній родині буде на одного Мортея-Менджіля більше.

– Я! Хочу! Бути! З ними!– не стримала власних емоцій, опускаючись долі. Вже очікувала, що от-от торкнуся мокрою сукнею землі, змішаної з тонким шаром піску, але ні – до неї мені було далекувато.– Ухуу. Я літаю!

Відчуття першого польоту було дійсно незабутнім. Королівство, хоч і не розкинулося немов на долоні, але воно не дарма славилося своїми чудовими краєвидами. З кожною секундою, що я летіла до замку, свого чоловіка і родини, помічала як у будинках одне за одним з’являлося світло. Випадково навіть знизилася, пролітаючи над Кепітелією та зазирнула у одне з вікон. Родина якраз зібралася разом, позиркуючи на годинник. Незабаром мав бути довгоочікуваний відлік до початку нового року.

Довелося прискоритися. Я тут, до вашого відома, літати змогла не просто так. Мушу встигнути вчасно й здивувати свого чоловіченька. Буде йому гарненький подаруночок у вигляді не такої вже й скромної моєї особини. Ну а що? У полоні за подарунками по магазинках не побігаєш.

Залишалося вже десять хвилин, коли в далині замайорів замок, захований серед густих дерев. Лише гострі шпилі видавали його, залишаючись непорушними під час різких подувів вітру. Проте я не побачила в ньому тієї життєрадісності, яку встигла полюбити за короткі дні повноцінного спокою. Магічний фон був надто слабким. Час було це виправляти.

П’ять хвилин і я була вже всередині. Варта проводжала мене здивованими поглядами, не вірячи власним очам. Хтось навіть кинув протиілюзорне заклинання, але цим нічого так і не змінив. Я ж з нетерпінням чекала реакції рідненьких.

– А що таке? Чому це ми не святкуємо?– зазирнула до кімнати, де вони всі зібралися, посміхаючись.

– Даяно!– першою отямилася Розалія та кинулася мене обіймати.– Ти тут! Як тобі це вдалося?

– Довга історія. Розповім трішки пізніше,- посміхнулася, шукаючи поглядом Даріса.– А ти не хочеш привітати з поверненням свою дружиноньку?

– Я… Даяно?– немов зі сну вирвався Даріс і я побігла йому назустріч.

Як же я сумувала за цим рідним запахом, чуттєвими поцілунками та просто його присутністю поруч зі мною. Ой, пробачте, нами.

– Як там наша крихітка?– схилився Даріс до живота, приклавши до нього руку.

Браслет миттю відгукнувся на його слова, засіявши яскравим фіолетовим кольором.

– А я як радий,– посміхнувся він.

– Крихітка? То це таки правда? Видіння збулося?– схопився Ейнар.

– У мене буде племінничок?– застрибав від щастя кремезний Крейг, наполохавши охорону так, що та кілька разів зазирала поглянути чи все добре.

– Так-так-так. Ми скоро станемо батьками,– Даріс обійняв мене, радіючи так наче виграв джекпот. Хоча…ми ним і були, прибіднятися не буду.

Розалія ж так і не змогла вимовити ні слова. В її очах просто застигло чисте щастя.

– Ми не запізнились?– зазирнула до зали мама, а за нею й тато.

– Та ні, заходьте,– посміхнувся Ейнар.– У нас тут якраз мить возєднання.

––Про що це ти?– здивувалася Янгіза Менджіль, яку ми завжди намагалися хвилювати по мінімуму.

– Я ж тобі казав…– зашипів було Даріс, але його перебив Крейг.

– Я стану дядьком,– кинувся він обіймати всіх підряд, пританцьовуючи від радості.

– Даяночко…

Громіздкий настінний годинник гучно затікав, відраховуючи останні секунди. Десять. Дев’ять. Вісім. Сім. Шість. П’ять. Чотири. Три. Два. Один.

– Вітаю вас,– посміхався Ельмір Менджіль так, що ніхто й нізащо не сказав би, що він і є найсуворішим ендорцем у нашій родині.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍