Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

тут, у цій порожній брамі і в цьому порожньому провулку, не було жодних звуків, жодного сміху, ніхто не кричав, усе завмерло в мовчазній тиші, в якій дзюркотлива мелодія фонтана звучала занадто голосно, майже галасливо. За одним відчиненим вікном було видно пекаря поміж паляниць і калачів; Ґольдмунд показав на книша, і пекар обережно подав його на довгій пекарській лопаті, почекав, щоб Ґольдмунд поклав йому на лопату гроші, і сердито, але без крику зачинив віконце, коли чужинець відкусив книша і пішов собі далі, не заплативши. Перед вікнами одного гарного будинку стояв ряд глиняних горщиків, у яких зазвичай цвітуть квіти, а зараз над порожніми черепками звисало засохле листя. З іншого будинку доносилися схлипування і плач дитячих голосів. Але в наступному провулку Ґольдмунд побачив нагорі за вікном гарненьку дівчину, що розчісувала волосся; він дивився на неї, доки вона не відчула його погляду і не подивилася вниз; почервонівши, вона глянула на нього, і, коли він їй люб’язно посміхнувся, на її зарум’яненому обличчі теж промайнула ледь помітна посмішка.

– Майже зачесалася? – гукнув він угору. Посміхаючись, вона нахилила ясне обличчя з вікна.

– Ще не захворіла? – запитав він, і вона похитала головою. – Тоді ходімо зі мною з цього мертвого міста, підемо до лісу та й заживемо на славу.

Вона запитально глянула на нього.

– Довго не роздумуй, я – серйозно! – кричав Ґольдмунд. – Ти живеш у батька з матір’ю чи на службі у чужих? – Отже, у чужих. Тоді ходімо, мила дитино; нехай старі собі помирають, а ми, молоді і здорові, давай ще трохи потішимося. Ходімо, руденька, я не жартую.

Вона дивилася на нього прискіпливо, нерішуче, здивовано. Він повільно пішов далі, пройшовся одним безлюдним провулком, ще одним і повільно повернувся назад. Дівчина все ще стояла біля вікна, нахилившись, і зраділа, що він прийшов знову. Вона помахала йому рукою, не поспішаючи, він пішов далі; незабаром, не доходячи до брами, вона його наздогнала, з маленьким вузликом у руці, з червоною хустиною на голові.

– Як же тебе звати? – запитав він її.

– Лена. Я піду з тобою. Ох, тут у місті так жахливо, всі помирають. Геть звідси, геть!

Поблизу брами на землі сидів, зіщулившись, засмучений Роберт. Він підхопився, коли підійшов Ґольдмунд, і широко розплющив очі, побачивши дівчину. Цього разу він здався не одразу, він лементував і обурювався. Як можна когось приводити з цієї проклятої чумної діри й вимагати від нього терпіти її присутність, це не просто безумство, це випробування Господнє, і він відмовляється, він не піде далі з ними, йому нарешті увірвався терпець.

Ґольдмунд дозволив йому лаятися і скаржитися, доки той трохи не заспокоївся.

– Так, – сказав він, – ти нам досить довго тут попоспівав. А зараз ти підеш з нами і радітимеш такому милому товариству. Її звати Лена, і вона залишиться зі мною. Але я й тебе хочу порадувати, Роберте, чуєш: давайте якийсь час поживемо спокійно, доки здорові, і спробуємо уникнути чуми. Знайдемо собі гарне місце з якоюсь порожньою хатиною або й самі її збудуємо, ми з Леною будемо господарем і господинею, а ти – нашим другом і будеш жити з нами. Чому б нам не влаштувати собі таку приємність! Згодні?

Ще б пак, Роберт був згоден. Якщо тільки його не змушуватимуть подавати Лені руку або торкатися її одягу.

– Ні, – сказав Ґольдмунд, – не турбуйся. Більше того, тобі суворо забороняється навіть пальцем торкатися до Лени. І не мрій!

Вони вирушили в дорогу втрьох, спочатку мовчки, потім поступово дівчина розговорилася, як їй радісно знову бачити небо, і дерева, й луки, як страшно було там, у чумному місті, важко передати. І вона почала розповідати, звільняючи душу від сумних і огидних картин, які їй доводилося бачити. Чимало історій розповіла вона, страшних історій, маленьке місто було справжнім пеклом. З двох лікарів один помер, інший ходить тільки до багатих, і в багатьох будинках лежать покійники і розкладаються, бо ніхто їх не забирає, а в інших будинках прибиральники мертвих влаштовують пограбунки, оргії й розпусту, і часто з трупами витягають з ліжок ще живих хворих, кидають їх на свої живодерські вози і згортають разом з мертвими до ями. Вона мала розповісти багато чого поганого; ніхто не перебивав її, Роберт слухав перелякано й жадібно, а Ґольдмунд залишався спокійним і незворушним, він давав жахіттям розвіятися і нічого не казав з цього приводу. Та й що тут можна було сказати? Нарешті Лена втомилася, і потік вичерпався, слова скінчилися. Тоді Ґольдмунд пішов повільніше і почав тихенько наспівувати пісню з безліччю куплетів, і з кожним куплетом голос його міцнішав; Лена почала посміхатися, а Роберт слухав, щасливий і глибоко здивований – він ще ніколи не чув, як Ґольдмунд співає. Усе він уміє, цей Ґольдмунд. Ось іде собі й співає, дивовижна людина! Він співав майстерно і чисто, але приглушеним голосом. І вже на другій пісні Лена стала тихо наспівувати і незабаром заспівала в повний голос. Вечоріло, далеко за полем чорніли ліси, а за ними синіли невисокі гори, які, ніби зсередини, здавалися дедалі синішими. То радісно, то урочисто в такт крокам звучав їхній спів.

– Ти сьогодні такий задоволений, – сказав Роберт.

– Так, я задоволений, звичайно, я сьогодні задоволений, адже я знайшов таку гарненьку коханочку. Ох, Лено, як добре, що могильники залишили тебе для мене. Завтра знайдемо якусь домівку, і нам буде там добре, будемо собі радіти, що ще живі та здорові. Лено, ти бачила коли-небудь восени в лісі білого гриба, якого так люблять равлики і якого можна їсти?

– Звичайно, – засміялася вона, – я бачила багато таких.

– У нього така ж коричнева шапка, Лено, як твоє волосся. І пахне він так само добре. Давай ще заспіваємо? Чи ти, може, зголодніла? В моєму заплічнику є щось смачненьке.

Наступного дня вони знайшли те, що шукали. У невеликому березовому гаю стояла хатина з неотесаних колод, побудована, мабуть, дроворубами або мисливцями. Вона була порожня, двері вдалося зламати, і навіть Роберт погодився, що це хороша хатина і здорова місцевість. По дорозі їм зустрілися кози, що блукали без пастуха, і одну красиву козу вони взяли з собою.

– Що ж, Роберте, – сказав Ґольдмунд, – хоч ти й не тесля, зате був колись столяром. Ми будемо тут жити, тобі доведеться зробити перегородку в нашому замку, щоб у нас було дві кімнати, одна для нас з Леною, інша – для тебе і кози. З їжі у нас майже нічого не залишилося, сьогодні мусимо обійтися козячим молоком, скільки б його не було.