Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

Отже, ти зробиш стіну, а ми удвох спорудимо нічліг для всіх нас. А завтра я піду по харчі.

Всі негайно взялися за роботу. Ґольдмунд і Лена пішли збирати солому, папороть, мох для ліжок, а Роберт гострив об камінь свій ніж, щоб нарізати кілочків для стіни. Однак за один день він не встиг її завершити і пішов спати просто неба. Ґольдмунд знайшов у Лені милу подругу, сором’язливу й недосвідчену, але сповнену любові. Він ніжно пригорнув її до грудей і довго не спав, слухаючи, як б’ється її серце, коли вона, давно втомлена і задоволена, заснула. Він нюхав її каштанове волосся, обіймаючи її і згадуючи одночасно ту величезну пласку яму, в яку перевдягнені чорти скидали всі ті повні вози трупів. Життя було прекрасним, прекрасним і швидкоплинним було щастя, прекрасно і швидко відцвітала молодість.

Перегородка в хатині вдалася на славу, зрештою, всі троє приклали до неї руку. Роберт, бажаючи показати, на що він здатний, з ентузіазмом говорив про те, що б він побудував, якби тільки мав стругального верстата й інструмент, куточки і цвяхи. Та оскільки він нічого цього не мав, крім ножа і своїх рук, то задовольнився тим, що нарізав з десяток березових кілочків і зробив з них міцний грубий паркан на підлозі хатини. А щілини він вирішив позаплітати дроком. Це вимагало часу, зате було весело й красиво, і всі допомагали. Тим часом Лена пішла пошукати ягід та приглянути за козою, а Ґольдмунд, ненадовго відлучаючись, вивчав місцевість, розшукував харчі, обстежував сусідні околиці, приносячи те та се. Поблизу не було жодної людини, Робертові це дуже навіть подобалося, вони були в безпеці як від зараження, так і від ворожості; але в цьому був і свій недолік, бо зовсім мало чого можна було знайти поїсти. Неподалік була покинута селянська хата, цього разу без мертвих, так що Ґольдмунд запропонував було перебратися жити в неї замість їхнього зрубу, але Роберт перелякано відмовився і не схвалював, що Ґольдмунд заходить до порожнього будинку, і кожна річ, яку той звідти приносив, мала бути спочатку обкурена і вимита, перш ніж Роберт доторкався до неї. Ґольдмунд знайшов там небагато, та все ж: дві табуретки, дійницю, трохи глиняного посуду, сокиру, а одного разу зловив у полі двох заблукалих курей. Лена була закохана і щаслива, і всі троє із задоволенням розбудовували своє маленьке гніздечко, з кожним днем чимось його прикрашаючи. Не було хліба, зате вони завели ще одну козу, знайшлася також невелика ділянка з ріпою. Минав день за днем, плетена стіна була готова, лежанки вдосконалені, і було облаштоване місце для вогнища. Струмок знаходився неподалік, вода в ньому текла чиста і смачна. За роботою часто співали. Одного разу, коли вони всі разом пили молоко і раділи своєму домашньому життю, Лена сказала раптом мрійливим тоном:

– А що ж буде, коли настане зима?

Ніхто не відповів. Роберт засміявся, Ґольдмунд дивно дивився поперед себе. Поступово Лена помітила, що ніхто не думає про зиму, ніхто насправді не збирається так довго залишатися на одному місці, що домівка – це зовсім не домівка, що вона була серед безхатченків. Вона опустила голову.

Тоді Ґольдмунд сказав їй грайливо і підбадьорливо, як дитині:

– Ти – справжня селянська дівчина, Лено, це вони завжди турбуються наперед. Не бійся, ти зможеш повернутися додому, коли мине чума, не тривати ж їй вічно. Тоді підеш до своїх батьків, чи хто там у тебе є, або підеш знову до міста в прислуги і матимеш свій шматок хліба. Та зараз ще літо, але в окрузі всюди смерть, а тут досить гарно, і нам тут добре. Тому ми залишимося тут стільки, скільки нам захочеться.

– А потім? – різко вигукнула Лена. – Потім усьому кінець? І ти підеш собі? А я?

Ґольдмунд упіймав її косу і легенько потягнув за неї.

– Миле дурне дитя, – промовив він, – ти вже забула могильників, і вимерлі будинки, і величезну яму біля міської брами, де горить багаття? Ти маєш радіти, що не лежиш у тій ямі і на твою сорочку не ллє дощ. Подумай про те, чого тобі вдалося уникнути, що ти досі жива й здорова і можеш сміятися й співати.

Вона все ще не була задоволена.

– Але я не хочу знову йти, – скаржилася вона, – і не хочу відпускати тебе, нізащо. Як можна радіти, коли знаєш, що незабаром всьому настане кінець!

Ще раз відповів Ґольдмунд, привітно, але з прихованою погрозою в голосі:

– Над цим, Леночко, вже ламали голови всі мудреці й святі. Не буває щастя, що триває довго. Але якщо те, що ми маємо зараз, тебе не влаштовує і більше не радує, я зараз же підпалю цю колибу, і кожен з нас піде своєю дорогою. Так що досить, Лено, наговорилися.

На тому й зупинилися, і вона здалася, але її радість затьмарилася.