Читати книгу - "Випадковий свідок, Мерайя Д Рок"

Розділ 30

                Джексон Малкольм бігати не любив. Він взагалі намагався рухатися максимально економно в плані фізичних зусиль. Колін, який досить довго знав свого боса, говорив, що змусити Малкольма бігти может лише смертельна небезпека. Тому, якщо хтось бачив, що детектив переходить на біг, найрозумнішим, що можна було робити в подібній ситуації – бігти. Так швидко, як тільки можливо. Бо почався як мінімум зомбі-апокаліпсис.

                Цей принцип зовсім не означав, що детектив був повільним чи лінивим. Він просто беріг сили для справді потрібних моментів. Наприклад, таких, як той вечір, коли спочатку він втікав від невідомого стрільця з парковки, а потім мчав, мов навіжений, сходами вниз, надвір, а потім – через дорогу. Бо комусь припекло постріляти в квартирі по чоловікові біля вікна.

                Малкольм поспіхом вибіг надвір, озираючись, аби й собі не отримати кулю. На диво, навколо було тихо, надто тихо, ніби звук пострілу випадково вимкнув усі звуки світу. Наче в той момент, коли куля вибила скло, усі в Девілс-Крік оніміли, або й взагалі випарувалися. І навіть той чоловік, що намагався відчинити вікно – він теж мовчав.

                Малкольм не хотів думати, що відчайдушне: «Рятуйте» – було останнім вимовленим словом того невідомого чоловіка. Не хотів уявляти, скільки всього встигне зробити той, хто напав на нього зі зброєю в руках, доки сам детектив біжить до сусіднього будинку, озираючись, аби й самому не стати мішенню.

                Він побачив зграйку підлітків, що налякано скупчилися поблизу парковки. Вони тулилися одне до одного, роззираючись на усі боки. В натовпі, освітленому вуличним ліхтарем, Малкольм упізнав Роба, що стукав в його авто буквально годину тому.

                - Забирайтеся з вулиці! – гаркнув підліткам Малкольм. – Давайте, геть куди подалі, тут небезпечно! І викличте поліцію! Робе, ти чуєш? Дзвони в поліцію, хлопче, і забери друзів подалі з цього місця!

                Роб почув. Малкольм бачив, як хлопчина підхопив якусь дівчинку під лікоть і потягнув усіх у бік центру містечка, на ходу дістаючи мобільник з кишені. Малкольм не мав часу спостерігати за зграйкою дітлахів, він спішив.

                Наступний під’їзд, сходи нагору. Малкольм стрімко і нечутно піднімався сходами, притискаючись спиною до стін. Пістолет він тримав напоготві, уважно спостерігаючи на верхніми поверхами. Звідти міг спускатися вбивця…

                На третьому поверсі з коридору визирнула налякана жінка років семи десяти. Малкольм шикнув на неї, змусивши забратися до бісової матері. Одного погляду на його жетон, прикріплений до ременя, вистачило жінці, аби змінити вираз обличчя з переляканого на спокійний, і навіть задоволений. Вона перехрестила Малкольма і зникла за дверима. Детектив смикнув плечем і продовжив свій шлях, в душі страшенно лютуючи, що йому доводиться знизти свою швидкість, аби бути обережним.

                На п’ятому поверсі було тихо. Підозріло тихо, тиша аж дзвеніла напругою. Малкольм безпомильно визначив, які саме двері вели до квартири постраждалого. Це було легко. На поверсі були єдині вибиті двері…

                В квартирі було порожнього. Калюжа крові біля вікна, перекинуті меблі, зірвані разом із карнизом штори і уламки розбитого скла. І жодної душі – ні живої, ні мертвої.

                Малкольм ступав тихо, уникаючи скляних друзок на підлозі. Кожен нерв, кожна клітина його тіла вібрували в передчутті небезпеки. Він впевнено, хоч і повільно, просувався вперед, притискаючись спиною до стін.

                Де постраждалий? Він був тут, перед вікном. Тепер в тому місці – калюжа крові. Невелика – Малкольм бачив чимало кривавих калюж. Після такої втрати крові постраждалий міг би самостійно втекти. Але чому Малкольм не зустрів його дорогою нагору?

                І де, трясця його матері, нападник?!

                Позаду щось тріснуло. Скло чи пластик – на підлозі було чимало уламків… Малкольм спиною відчув небезпеку, смикнувся вперед…

                Запізно – удар прикладом гвинтівки прийшовся по скроні. Біль, величезний, криваво-червоний, сліпучий біль вибухнув в черепі детектива. Миттєва слабкість хвилею прокотилася тілом. Підлога підстрибнула вгору, затягуючи його всередину самої себе, тверда і холодна підлога, що раптом піднялася угору і обійняла Малкольма, повільно втискаючи в себе.

                Він не знепритомнів образу. Крізь криваву завісу, що опустилася на його очі він побачив, як хтось стоїть над ним, повільно перевертаючи рушницю, піднімає її до плеча, аби вистрілити. Він ще спробував скинути руку з пістолетом угору, та пальці не втримали ваги, що зазвичай була непомітною, звичною і майже рідною. Пістолет впав поряд, з гуркотом, що відбився, здавалося, в хребті…

                «Облажався, як стажер» – з жалем подумав Малкольм, приймаючи свою долю.

                Свідомість милосердно вимкнулася до того, як чоловік, чия постать розпливалася і гойдалася, натиснув на спусковий гачок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍